27

Єва

— Дідько! — вилаявся Льоша, різко видихнувши. — Це настільки безглуздо, що легко може бути правдою.

Він стиснув перенісся пальцями так, ніби намагався фізично втиснути хаотичні думки назад у голову, зупинити цей лавиноподібний потік абсурду, страху й поганих рішень. Його плечі були напружені, спина зведена — уся постава видавала людину, яка вже сто разів прокрутила почуте й щоразу доходила до одного й того ж висновку: логіки тут замало, але збіги надто точні, щоб бути випадковими.

— Але головне питання в іншому, — додав він, опускаючи руку. Голос став жорсткішим, зібраним. — Хто вбив того придурка?

Ці слова прозвучали сухо, без емоцій, і саме від цього стало не по собі. Льоша не намагався нікого заспокоїти — він уже перейшов у режим дій.

Він перевів погляд на Андрія.

Прямий. Важкий. Без жартів і без поблажок. Такий погляд кидають тоді, коли більше немає часу на недомовки.

— Ти щось дізнався?

Андрій фиркнув, різко відвівши погляд убік. На мить у його профілі з’явилася знайома мені різка лінія вилиці — та сама, що з’являлася завжди, коли він був на межі, коли стримував щось значно гірше за слова.

— Саме збирався це з’ясувати, — сказав він сухо, майже крізь зуби. — Але довелося рятувати цих двох ідіоток.

Він кинув у наш бік короткий погляд — не стільки з образи, скільки з виснаження. У ньому було надто багато ночей без сну й надто мало терпіння.

— Дякую великодушно, — пробурмотіла я, закочуючи очі. — Завжди мріяла бути врятованою в такому формулюванні. Прямо дитяча фантазія.

Мій сарказм завис у повітрі, але ніхто не відреагував.

Льоша проігнорував мій коментар, ніби я нічого й не сказала. Він уже знову дивився на Ладу — і цього разу в його погляді не було ані іронії, ані співчуття. Лише холодний, точний розрахунок людини, яка рахує ризики й варіанти виживання.

— Якщо Горобещь знав, що ти взяла флешку, — повільно почав він, — то Кутовий, швидше за все, теж був у курсі. Це означає, що ти стала проблемою не для одного, а для двох людей одразу.

Він зробив коротку паузу.

— То якого біса ти поперлася до нього?

Лада невпевнено знизала плечима. Цей жест виглядав майже беззахисним. Вона була виснажена — не просто втомлена, а спустошена, так, ніби з неї весь вечір по краплині викачували сили, емоції й залишки віри в те, що все ще можна виправити.

Її погляд був тьмяний, рухи повільні, ніби тіло працювало на автопілоті.

— Я зрозуміла, що загубила флешку в кабінеті Дмитра… — почала вона тихо, ніби кожне слово доводилося буквально виштовхувати з себе. — І подумала, що зможу переконати Артема, ніби я її не брала. Просто… — вона зітхнула, — натякнути, що це Дмитро міг її привласнити. Щоб не ділитися.

Вона підняла погляд, ніби шукаючи хоч крихту логіки в очах когось із нас.

— Якщо б флешку знайшли саме там, це підтвердило б мої слова. Я думала, що тоді Артем переключить увагу. А Дмитро мертвий. І відчепиться від мене.

Запала коротка пауза.

Дуже коротка.
І водночас настільки промовиста, що здавалося — у повітрі зависло слово «серйозно?».

Андрій тяжко зітхнув. Повільно. Так, ніби йому фізично бракувало кисню в цій кімнаті. Він зморщив чоло, потер скроню, і в якийсь момент виглядав так, наче в нього реально заболів мозок — не від перевтоми, а від самого факту існування Лади поруч.

— Твій мозок менший, ніж у канарки, — підсумував він безжально, навіть не підвищуючи голосу. — Таку дурість могла вигадати тільки ти.

Він кинув на неї погляд, у якому не було ні злості, ні емоцій — лише холодне, виснажене здивування.

— Я взагалі дивуюся, — продовжив він, — як ти дожила до свого віку і тебе досі ніхто не вбив. Це якась статистична аномалія.

— Ще не вечір, — тихо пробурмотіла Лада.

І, на диво, не стала сперечатися. Не захищалася. Не закочувала очі. Просто прийняла це як факт — ще одну цеглину у стіну власних помилок.

Льоша важко зітхнув. Провів рукою по волоссю, скуйовджуючи його, і на секунду виглядав так, ніби все це його добряче дістало — не емоційно навіть, а системно, на рівні глибокої втоми від людської дурості.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Дно пробито.

Він зробив паузу, озирнувся на всіх нас.

— Гірше вже нікуди, — додав. — Але, на жаль, нам усе ще треба думати, що робити далі.

Він перевів серйозний погляд на мене й Ладу.

— Тепер усе ще складніше. Бо вас двох підозрюють у вбивстві. Офіційно чи неофіційно — не має значення. Факт є фактом.

Він знизав плечима.

— Якби це стосувалося тільки Лади, мені було б байдуже, — додав він без тіні каяття, наче говорив про погоду.

— От, дякую, — знову пробурмотіла Лада, навіть не намагаючись образитися.

— Але ти, Єво, — Льоша перевів погляд уже на мене, — мені тепер не чужа.

Я примружила очі.

— Ага. Пам’ятаю. Я тобі замість собаки.

Він хитро всміхнувся — тією самою усмішкою, від якої завжди ставало тривожно.

— Вітаю, — сказав він. — Тепер ти перейшла на новий рівень. Стала ще ближчою.

— О, щастя привалило, — буркнула я. — Завжди про це мріяла. Кар’єрний ріст, не інакше.

— Ви зі своїми теплими, дуже зворушливими стосунками розберетеся потім, — буркнув Андрій, дивлячись то на мене, то на Льошу. — Зараз у нас, якщо ви не помітили, трохи інші пріоритети.

Він повернувся до Льоші. Погляд став зібраним, різким.

— Ти у справі?

Льоша важко зітхнув і потягнувся, ніби вся ця історія втомила його на рівні клітин, ДНК і, можливо, кількох попередніх життів.

Він мовчав секунду.

— А в мене є вибір? — скептично глянув він на нас, злегка піднявши брову. — Ви ж без мене в трьох соснах блукатимете.

Він сам засміявся зі свого жарту, а потім потер шию, ніби намагався стерти втому разом із напругою.

— Але сьогодні в мене був довгий переліт, — продовжив він уже глухішим голосом, — а тепер ви ще й завантажили мою голову цим лайном.