26

Єва

Лада ковтнула й опустила погляд, ніби раптом підлога стала для неї значно безпечнішою за наші обличчя. Її плечі ледь помітно напружилися, а пальці судомно стиснули край кофти.

— Я… — вона на мить запнулася, ніби слово могло завдати болю. — Я не знала, куди йти.

Я мовчки дивилася на неї кілька секунд, даючи цій фразі повиснути в повітрі. Вона звучала надто просто для всього того хаосу, який вона за собою принесла.

Я схрестила руки на грудях — жест захисту, роздратування й спроби втримати себе в руках водночас.

— Ну, це вже для нас не таємниця, — сказала я рівно. — Ти обрала мою квартиру.

Лада закусила губу так сильно, що та побіліла. Здавалося, вона збиралася з духом, наче перед стрибком у крижану воду. А потім слова полилися швидко, рвано, ніби вона боялася, що якщо зупиниться — більше не зможе продовжити.

— У мене немає друзів, — випалила вона. — Окрім Андрія. Немає людей, яким я можу довіряти настільки, щоб прийти до них уночі й сказати: «Мені страшно, сховай мене». Я… я завжди була сама.

Вона на мить підняла очі — і в них промайнуло щось схоже на сором, змішаний із втомою.

— А потім я згадала, що Андрій колись розповідав про тебе. Про те, наскільки ти хороша. Що ти не з тих, хто зраджує людей при першій нагоді. Що в тебе… є хребет.

Я скептично підняла брову.

— І це стало аргументом, щоб вплутати мене в свої проблеми?

У моєму голосі було більше іронії, ніж злості, але Лада все одно здригнулася.

Вона помітно почервоніла й опустила голову, ніби хотіла сховатися від власних слів.

— Мені дуже соромно, — пробурмотіла вона, ледве чутно. — Я розумію, як це виглядає. Але в той момент… — вона безпорадно знизала плечима. — У той момент мені справді нічого кращого не спало на думку.

Я повільно видихнула, відчуваючи, як напруга повзе плечима й осідає десь у потилиці.

— Гаразд, — сказала я нарешті, втомлено. — Припустімо. Що було далі? Тільки цього разу правду!

Лада зробила глибокий вдих — такий, ніби набирала повітря перед довгим зануренням. Вона склала руки на колінах, сплела пальці так міцно, що суглоби побіліли, й почала говорити.

Я слухала.

І з кожним її словом усе чіткіше усвідомлювала одну річ: Лада влізла в лайно розміром із п’ятиповерховий будинок. Не по коліна — по саму шию. І, через паніку, розгубленість і безсилля, затягнула туди нас усіх.

Я знову зітхнула й потерла скроні, відчуваючи, як у голові починає пульсувати тупий, важкий біль.

Це вже давно перестало бути просто її проблемою.

— Я думала, що якщо розповім тобі все, — сказала вона тихо, майже несміливо, — ти зможеш поговорити з Андрієм. Що він тебе послухає. Що, можливо, через тебе він почує те, що від мене відмовиться чути.

Вона говорила так, ніби чіплялася за цю думку, як за єдину соломинку.

— Але коли я прийшла до тебе додому… тебе не було.

Я схрестила руки на грудях, відкинувшись трохи назад. Усередині вже не було вибуху — лише холодна, втомлена настороженість. Я чекала пояснень, бо досі не могла скласти в голові головного: як саме вона опинилася в моїй квартирі й чому вирішила, що має на це право.

— Я… — вона запнулася, опустила погляд. — Я не знала, що робити далі. Справді не знала.

Її голос став ще тихішим.

— Було страшно. Не так, як у фільмах — із криками й панікою. А по-справжньому. Коли ти сидиш і розумієш, що будь-який рух може зробити тільки гірше. І мені не спало нічого розумнішого, ніж пробратися до тебе й просто перечекати.

Вона зітхнула.

— Поки ти повернешся. Або поки Андрій із батьком не вирішать, що робити далі. Я думала, що це кілька годин. Максимум ніч.

Вона замовкла на мить, ніби зважуючи, чи має право говорити далі.

— Було соромно, — знову додала вона. — Дуже. Я кожну хвилину розуміла, що це неправильно. Що я вторглася. Але я не знала, куди ще йти. У мене не було місця, де я почувалася б у безпеці. Навіть умовно.

Я важко зітхнула. Повільно. З глухим роздратуванням, що давно перетворилося на втому. Потерла скроні, відчуваючи, як у голові пульсує тупий біль, і сіла на диван, ніби ноги більше не хотіли тримати.

— А потім, — сказала я сухо, — я повернулася додому й застала у своїй квартирі незвану гостю.

Я криво всміхнулася, без жодної веселості.

— Гостю, яка одним своїм виглядом нагадала мені про Андрія, — додала я, закотивши очі. — Про людину, про яку я дуже успішно, між іншим, намагалася не згадувати. І майже досягла в цьому певних результатів.

Андрій здригнувся, ледь помітно, але я це побачила. Його плечі напружилися, погляд потемнів, і він різко відвернувся, ніби не мав права дивитися в мій бік. У цій мовчазній реакції було більше каяття й злості на себе, ніж у будь-яких словах.

Лада винувато сіла поруч. Обережно. Наче боялася зайняти забагато простору — і фізично, і морально. Вона не дивилася мені в очі.

— Я розуміла, що в той момент просити в тебе допомоги було безглуздо, — сказала вона тихо. — Ти була зла. Втомлена. І, чесно… мала повне право вигнати мене одразу.

Вона знизала плечима.

— Тому я вирішила просто почекати. Не лізти. Не тиснути. Дати тобі час. Але коли я вже була готова все тобі розповісти…

Її голос обірвався.

Вона замовкла й ковтнула повітря, ніби слова застрягли в горлі, стали надто важкими, щоб вимовити їх уголос. Пальці мимоволі стиснулися на колінах, плечі напружилися.

Я дивилася на неї, відчуваючи, як у грудях знову піднімається знайоме відчуття — передчуття.

Бо я знала: те, що вона скаже далі, остаточно зітре залишки ілюзій.

І після цього наша реальність уже не матиме шляху назад.

— …на мене вишов Дмитро. Я змінила номер, але тримала зв'язок з деякими знайомими. Щоб бути в курсі ситуації. Схоже, хтось із них дав йому мій номер.

Я насторожилася миттєво, ще до того, як встигла усвідомити чому. У тілі з’явилося знайоме, неприємне напруження — таке буває, коли відчуваєш, що зараз почуєш щось по-справжньому погане.