25

Єва

Я сиділа, слухала Ладу й намагалася осмислити все, що відбувалося навколо. Слова лягали шарами — одне на одне, важкі, незручні, такі, що не хотіли вкладатися в жодну логічну схему. У голові було шумно, ніби хтось одночасно говорив з усіх боків, але жоден голос не давав чіткої відповіді.

Вона була не просто якоюсь легковажною дівчиною, яка випадково вплуталася в неприємності, оступилася й тепер намагається виправдатися. Ні. Те, що я чула, не мало нічого спільного з наївною помилкою чи банальним страхом. Це виглядало продумано, холодно й жорстоко — як схема, в якій кожен хід мав свою ціну.

Це була ціла шахова партія.

Довга. Виснажлива. Така, де помилка означає не програш, а смерть.

І Лада, попри всю свою зовнішню крихкість — тонкі плечі, втомлений погляд, ламкі рухи — у цій грі була не пішаком. Її зробили фігурою значно вищого рівня. Тією, яку виставляють на дошку тоді, коли ставки вже занадто високі, щоб рахувати втрати.

Я дивилася на неї й ловила себе на думці, що більше не знаю, ким вона є насправді: жертвою чи гравцем, зламаною дівчиною чи людиною, яка свідомо пішла на самознищення заради чийогось життя. Можливо, і тим, і іншим водночас. І від цього ставало ще важче.

Я знову й знову прокручувала її слова в голові, ніби намагалася знайти в них тріщину, яку пропустила. Шукала момент, де вона могла звернути з цього шляху. Де могла сказати «ні». Де хтось інший міг втрутитися й зупинити цей ланцюг подій.

Але таких моментів майже не було.

І саме це лякало найбільше.

Мовчати більше не виходило. Слова підступали до горла, тиснули зсередини, вимагали виходу. Я відчула, що якщо не заговорю зараз — задихнуся від цього розуміння, від цієї гнітючої тиші, що повільно з’їдала всіх нас.

І вдихнула глибше.

— А як так вийшло, що ти стала нареченою цього виродка? — запитала я.

Мій голос звучав рівно, майже байдужно, але це було лише маскою. Усередині все кипіло — лють, відраза, бажання трясти її за плечі й кричати, доки вона не скаже, що це був кошмар, а не реальність. Я змусила себе сидіти спокійно, тримати спину рівно, не видати того, як сильно мене трусить.

Лада подивилася на мене з утомленим викликом у погляді. Не злість — ні. Радше втома людини, якій уже байдуже, як її судитимуть, бо вона давно відсудила себе сама.

— Дмитро тримав мене на короткому повідку, — відповіла вона. Голос був сухий, з легкою хрипотою, ніби вона говорила про щось буденне, давно пережите. — Він давно крутився навколо мене. Постійно. Завжди десь поряд. Пропонував бути з ним, обіцяв «захист», «стабільність», правильне життя.

Вона гірко всміхнулася.

— А тут з’явився зручний шанс. Для нього. І пастка — для мене.

— І ти нічого не сказала Андрію? — я подалася вперед, не стримавшись. — Батькові? Нікому?

Мої брови мимоволі злетіли вгору. Це питання вирвалося саме — з подивом, із болем, із роздратуванням. У голові не вкладалося, як можна було мовчати, коли поруч були люди, які могли стати стіною.

Лада важко зітхнула й знизала плечима.

— А що б це змінило? — тихо сказала вона. — Я вже раз намагалася боротися. Один раз. І цього вистачило, щоб зрозуміти: я програла ще до того, як відкрила рот.

Вона підняла на мене погляд — прямий, тверезий.

— Думаєш, я змогла б довести, що мене шантажують? Без доказів. Без свідків. Проти нього?

Вона похитала головою.

— Дмитро — не просто бізнесмен. У нього зв’язки. Гроші. Люди, які вміють прибирати проблеми тихо. Якби я почала говорити… — вона зробила коротку паузу. — Мене б просто стерли. Буквально

Я вп’ялася поглядом у стелю, намагаючись не видати власної люті. Світло лампи різало очі, але це було краще, ніж дивитися на неї й не зірватися. Я стискала пальці так, що відчувала, як пульс б’ється в скронях.

— Але я вирішила йому відмовити, — продовжила вона після короткої паузи, ніби перевіряла, чи ще має право говорити. — Мене нудило від самої думки, що він торкатиметься мене. Від його рук. Його голосу. Його погляду.

Вона скривилася, немов від фізичного болю.

— Я вирішила все розповісти тобі, Андрію. Просто прийти й сказати: мене шантажують, мене змушують, мені страшно. Хотіла, щоб хтось нарешті взяв мене за руку й сказав, що я більше не сама.

Лада важко зітхнула й потерла обличчя руками, ніби намагалася стерти з себе втому, страх і спогади водночас. Коли вона опустила долоні, її погляд був ще більш виснаженим.

— Я пішла до Дмитра, щоб сказати йому «ні». Чітко. Без варіантів. Без торгів. Просто поставити крапку, — сказала вона тихо. — Але, проходячи повз його кабінет, я випадково почула розмову.

Вона ковтнула.

— Дмитро говорив з Артемом. Вони обговорювали документи для тендера. Не просто якісь папери — схеми. Маніпуляції. Вони планували прибрати всіх конкурентів і взяти ринок під повний контроль. Повністю. Без альтернатив.

Її пальці нервово стиснулися.

— Я стояла там і слухала, як вони холодно, буденно говорять про людей, про компанії, про зламані долі — як про фішки на столі. І я зрозуміла: якщо ці папери опиняться в них, їм ніхто не завадить. Ні зараз. Ні потім.

Вона подивилася на мене.

— Більше того, ці документи дозволяли тримати за горло половину посадовців, які могли б їм перешкодити. Суддів. Чиновників. Контролюючі органи. Усе було продумано.

Я уважно слухала, і з кожним її словом у мені змішувалося надто багато почуттів одразу. Злість — від масштабу цинізму. Подив — від того, як глибоко вона в це влізла. І… щось ще. Небажане. Майже небезпечне.

Захоплення.

Бо вона не відвернулася. Не зробила вигляд, що нічого не чула.

— І ти вирішила ризикнути? — запитала я, і в моєму голосі прозвучала нотка сарказму, якої я не планувала. — Викрасти ці документи?

Я подалася трохи вперед.

— Ти ж розуміла, що вони цього просто так не залишать? Що за таке тобі буде?