24

Андрій

Я був…
Ні, я навіть не міг підібрати жодного слова, щоб описати те, що розривало мене. Усередині було порожньо й тісно водночас, ніби хтось зім’яв мені груди й залишив там важкий камінь.

Я просто дивився на Ладу.

Дивився — і не вірив.

Переді мною стояла вона. Доросла. Чужа. Зламана. І водночас — та сама, як і в дитинстві.

Та сама дівчинка, яка колись бігала за мною по двору, заплутуючись у довгих спідницях і кричачи на весь квартал, щоб я віддав їй морозиво, бо вона менша, а отже, має право. Та, що смішно насуплювала носа, коли ображалася, і ховалася за моєю спиною, якщо хтось підвищував голос. Та, яку я водив до школи, ніс її важкий портфель, сварився з хлопцями, що дивилися на неї занадто пильно, й погрожував кожному, хто, бодай теоретично, міг її скривдити.

Я пам’ятав кожну таку мить. Кожну обіцянку.

Я клявся собі — і їй, навіть якщо ніколи не говорив цього вголос, — що ніхто й ніколи не зробить їй боляче. Що я встигну. Захищу. Стану між нею й усім світом, якщо доведеться.

Що ж...

Я не впорався.

Це усвідомлення вдарило сильніше за будь-яке звинувачення. Воно не кричало — просто лежало всередині, важке й холодне, як вирок.

Де я схибив?
У який момент перестав бачити?
Коли дозволив їй піти туди, куди я вже не міг дотягнутися?

Вона стояла перед нами — змучена, напружена, мов хижий звір, загнаний у пастку. Уся її постава була зібрана, гостра, готова до стрибка… але очі видавали правду. В них не було ані люті, ані надії. Лише втома. Така глибока, що від неї перехоплювало подих.

Вона більше не боролася. Не шукала виходу. Не чекала порятунку.

Вона просто здавалася.

І від цього було страшніше, ніж від будь-якої агресії. 

— Ладо… — нарешті вимовив я, і власний голос здався чужим, ніби належав не мені, а комусь іншому, сторонньому. Горло стиснуло так, що кожне слово доводилося буквально виштовхувати назовні. — Як ти… як ти могла?

Це питання зависло в повітрі — важке, незграбне, безпорадне. Я сам не знав, що саме в ньому більше: болю, розчарування чи відчайдушної надії почути відповідь, яка раптом усе виправить.

Вона навіть не здригнулася.

Ні тіні переляку, ні спроби захиститися. Лише повільно й важко видихнула, ніби скидала з плечей невидимий тягар, і заплющила очі. На мить мені здалося, що вона просто відключилася від нас — від кімнати, від розмови, від реальності. Ніби збиралася з духом, щоб сказати те, що давно лежало всередині, але не знаходило виходу.

— Льошо, ти тоді вже був на іншому рівні, — промовила вона, ігноруючи моє питання.

Голос був рівний. Надто рівний. Без виправдань, без сліз, без надриву. Так говорять люди, які вже сто разів прокрутили цю розмову в голові — і давно змирилися з тим, що їм не повірять.

— Не просто якийсь хлопець із грошима. Не черговий будівельний магнат, — продовжила вона, відкривши очі. Погляд у неї був тьмяний, мов затягнутий серпанком. — Ти був перспективним. Розумним. Зі зв’язками. Серйозними зв’язками — не тільки тут, а й за кордоном.

Кожне слово лягало рівно, відміряно, наче вирок.

— І саме це стало проблемою.

Вона повільно переводила погляд із мене на Льоху, ніби зважувала нас обох, ніби намагалася переконатися, що ми справді готові це почути. Я відчув, як у грудях знову щось стискається, як старе відчуття провини підіймається з дна, але вже було пізно — вона не збиралася зупинятися.

Він сидів, притулившись до спинки стільця, майже нерухомо. Його щелепи були зведені так сильно, що здавалося, він ось-ось зламає собі зуби. Кулаки стискалися до побіління пальців, нігті впивалися в долоні, але він цього ніби не помічав.

Я бачив, як у ньому кипить усе одразу: гнів, образа, біль, приниження. Як кожне слово Лади впивається в нього, мов ніж. І водночас — як він тримає це всередині, силоміць, не дозволяючи собі ані крику, ані руху.

Він мовчав.

І це мовчання кричало голосніше за будь-які слова.

— Дмитро та його люди… — продовжила вона після короткої паузи, ніби кожне наступне слово коштувало їй зусиль. — Вони не могли просто дозволити тобі виграти.

Вона ковтнула, наче в горлі застряг клубок.

— Вони знали, що ти здатен їх обійти. Занадто розумний. Занадто впертий. Занадто небезпечний для їхніх схем. Тож вони вирішили не воювати з тобою відкрито. Вони пішли простішим шляхом — знищити твою репутацію.

Її голос затремтів. Ледь помітно, але цього було достатньо, щоб я це почув. Щоб це почули всі. На мить здалося, що вона зараз замовкне, зламається, але Лада лише глибше вдихнула і змусила себе говорити далі.

— Їм потрібно було, щоб люди перестали тобі довіряти, — продовжила вона вже тихіше. — Щоб інвестори відвернулися. Щоб партнери зробили вигляд, ніби ніколи тебе не знали. Щоб усе, що ти будував роками, розсипалося за кілька тижнів.

Вона гірко всміхнулася — коротко, без радості.

— І вони знали: якщо це зроблю я… удар буде точним.

Я дивився на неї й не міг зрозуміти, що в цій історії страшніше: те, що вона сама до цього дійшла, холодно й раціонально зваживши всі наслідки, чи те, що її просто використали, як зручну ляльку, смикаючи за нитки з-за лаштунків. Чи був у неї вибір? Чи вона лише переконала себе, що він був?

— Артем… — вона різко втягнула повітря, ніби саме це ім’я різонуло по живому, мов лезо. Плечі ледь помітно здригнулися. — Він сказав, що це не вибір. Не угода. Не компроміс.

Вона відкрила очі й подивилася кудись повз нас, ніби бачила той момент знову.

— Що або я зроблю те, чого вони хочуть, або вони просто вб’ють тебе. І мене. Без шуму. Без слідів. Так, щоб ніхто навіть не поставив запитань.

Її голос на останніх словах майже зірвався, але вона все ж договорила. Бо, схоже, більше не мала сил мовчати.

— І ти, звісно ж, зробила вибір, — спокійно сказав Маршал.

Надто спокійно.