23

Єва

— Поклич Ладу, — тихо, але жорстко сказав Андрій.

Він не підвищував голос. Не додавав жодних зайвих слів. І саме тому мені одразу стало зрозуміло: терпець у нього остаточно урвався. Це був не запит і навіть не вимога — це була межа, за яку він більше не збирався відступати.

Льошка коротко кивнув. Без коментарів. Без заперечень. Так кивають люди, які вже прийняли неминуче й просто чекають, коли все вибухне.

Я підвелася зі стільця, відчуваючи, як напруга стискає плечі. Уже збиралася вийти з кухні, коли…

— Нікого не треба кликати.

Голос за спиною змусив мене здригнутися. Він був спокійний. Надто спокійний. Рівний, як лезо, що вже торкається шкіри.

Я різко обернулася.

Лада стояла у дверях.

Вона не ховалася й не намагалася виглядати здивованою. Не було ні тіні паніки, ні нервового руху. Спокійна. Майже байдужа. Ніби це не вона стала причиною всього цього хаосу. 

Її постава була розслабленою, плечі опущені, погляд прямий. У цій впевненості було щось насторожливе. Так поводяться люди, які або не розуміють небезпеки, або розуміють її надто добре й давно з нею змирилися.

Повітря в кімнаті різко змінилося. Стало густішим, важчим. Я відчула, як у мене всередині все стиснулося, як інстинктивно захотілося відступити на крок убік, звільнити простір між ними.

Бо тепер вона була тут.

І всі недомовки, брехня та втечі зійшлися в одному місці.

Андрій повільно повернувся до неї.

Не різко. Не з ривком. А так, як обертаються хижаки, коли вже визначили ціль і більше не поспішають. Вираз його обличчя змусив мене інстинктивно зробити пів кроку назад, хоча я розуміла — це нічого не змінить.

Це була вже не просто злість.

Це було щось значно гірше.

Щось первісне. Тваринне. Голе й безконтрольне. У цьому погляді не було емоцій у звичному розумінні — ні обурення, ні образи, ні навіть люті. Лише холодна, сконцентрована загроза. Така, від якої не кричать і не розмахують руками. Така, що діє.

Повітря в кімнаті ніби загусло. Стало важким, липким, мов перед грозою, коли ще не гримить, але тіло вже знає: зараз ударить. Я відчула, як у мене пересохло в роті, як серце раптово змінило ритм і забилося десь у горлі.

— Ладо, — сказав він.

Рівно. Спокійно. Небезпечно.

Це було гірше за крик.

— Зараз ти дуже добре подумаєш, — продовжив Андрій, не зводячи з неї погляду. — І дуже чесно розкажеш, як, чорт забирай, було насправді.

Він зробив крок до неї.

Лада не відступила. Не сіпнулася. Не змінила виразу обличчя. І це, чомусь, налякало мене ще більше.

Андрій нахилився зовсім близько, увійшов у її простір так, що між ними майже не лишилося повітря. Я бачила, як напружилися його плечі, як на шиї проступили жили, як руки стиснулися в кулаки — повільно, усвідомлено.

— Бо якщо я відчую хоч крихту брехні… — сказав він уже майже пошепки.

Його голос був низький, тихий і від цього ще страшніший.

— Я задушу тебе власними руками.

Слова не звучали як погроза.

Вони звучали як попередження.

Я ледь чутно видихнула, усвідомлюючи, що весь цей час затримувала подих.

Ну, чудово.

Просто ідеально.

Мало того, що ми по вуха в лайні, з убитим забудовником, мафіозними натяками й купою людей, які нас шукають… так тепер ще й перспектива відповідати за вбивство Лади.

Я ковтнула повітря і подумала лише одне: ця ніч буде дуже довгою.

Льошка відкинувся на спинку стільця, повільно, майже демонстративно, і протягнув:

— Цілком підтримую тебе, брате.

Тон був розслаблений, майже лінивий, але в ньому не було жодного жарту. Це не звучало як підбурювання — радше як суха констатація: я на твоєму боці й втручатися не збираюся. Його позиція була зрозуміла і від того ще небезпечніша — він дозволяв подіям іти своїм ходом.

Я ж хотіла бодай якось зняти напругу. Сказати щось дурне, іронічне, будь-що, що могло б розрядити цю задушливу атмосферу. Але слова застрягли десь у горлі.

Мій погляд був прикутий до Лади.

Вона не відступала.

Не робила й кроку назад, хоча будь-яка нормальна людина на її місці вже б притиснулася до стіни або хоча б інстинктивно відвела очі. Вона дивилася на Андрія прямо. Спокійно. Вивчаюче. Ніби не він зараз нависав над нею з прямою загрозою, а вона оцінювала його — зважувала, наскільки далеко він здатен зайти.

Вона навіть не здригнулася.

Жодного тремтіння в руках. Жодного нервового руху. Ні страху, ні паніки. Лише холодна зосередженість і дивний, майже відсторонений спокій.

І я не знала, що лякало більше.

Андрій, який ось-ось вибухне, у якому напруга вже переходила межу контролю. Чи ця дівчина, що стояла перед ним і виглядала так, ніби їй уже нічого втрачати.

Бо люди, яким нічого втрачати, — найнебезпечніші з усіх.

Лада важко зітхнула. Не театрально — по-справжньому. Так, ніби це зітхання було останньою затримкою перед стрибком у прірву. Вона обвела нас поглядом — повільно, уважно, затримуючись на кожному трохи довше, ніж слід. Наче перевіряла, хто тут ще людина, а хто вже загроза.

І лише після цього нарешті сказала:

— Я вирішила допомогти тобі, Льошо.

Слова впали в простір і… нічого не сталося.

Жодної миттєвої реакції. Жодного руху.

Запала тиша.

Вона була не просто гнітюча — вона була вибухонебезпечна. Така, що здається: ще одна зайва секунда — і щось рвоне. У цій тиші я раптом чітко почула, як десь далеко, у каміні, потріскував вогонь. Тихо. Рівномірно. Байдуже до того, що тут ось-ось розірве повітря.

— Повтори? — запізніло пролунав голос Маршала, ніби він не одразу зрозумів сенс цих слів.

Він підскочив із місця так різко, що стілець із гуркотом полетів на підлогу, боляче вдарившись ніжками об дерево. Звук був гучний, різкий — як постріл.

Очі в нього палали. Не просто блищали — горіли. У цьому погляді не залишилося жодної іронії, жодного сарказму, жодного захисту. Лише чиста, концентрована лють. Кулаки стиснулися так, що побіліли кісточки, плечі напружилися, мов перед ударом.