22

Єва

Коли Льоша закінчив говорити, на кухні запала тиша. Не та коротка, ніякова, яку легко розбити випадковим словом чи рухом, а глибока й важка — така, в якій кожен намагався переварити почуте.

Повітря ніби осіло. Стіни стали ближчими. Звуки за вікном — далекі й приглушені — втратили значення. Навіть світло лампи здавалося тьмянішим, ніби й воно не наважувалося різати простір після цієї історії.

Льоша стояв біля вікна, все ще тримаючи келих у руці, але тепер він здавався порожнім. Наче разом із напоєм він виплеснув із себе все, що носив усередині роками. Андрій не рухався — застиг, мов опора, мовчазна присутність, якій не потрібні слова.

Я сиділа, дивлячись у стіл, і ловила себе на думці, що не знаю, куди подіти очі. Бо кожен погляд здавався зайвим. Кожен рух — недоречним.

Це була тиша не про мовчання.

Це була тиша після правди.

І вона важила більше, ніж будь-які пояснення.

Першим заговорив Андрій.

Він повільно схрестив руки на грудях — жест знайомий, стриманий, але цього разу в ньому відчувалося приховане напруження. Наче він збирався не просто поставити запитання, а відкрити двері, які роками залишалися зачиненими.

— Чому ти нічого мені не розповів? — запитав він рівно.

Голос був спокійний. Занадто спокійний. У такому тоні завжди ховається щось небезпечне.

Льоша пирхнув і кинув на нього швидкий погляд — насмішкуватий, колючий і водночас злий. У цьому погляді було все: образа, роздратування і давня, невиговорена претензія.

— А з якого дива? — відрізав він. — Чому я мав уплутувати тебе у свої справи?

Я встигла помітити, як у Андрія сіпнулася щелепа. Лише на мить. Але цього вистачило, щоб зрозуміти: слова зачепили.

— Тому що ми друзі, — відповів він тихіше, але твердо.

Льоша різко поставив келих на стіл. Глухий стук прорізав повітря так несподівано, що я мимоволі здригнулася. Рідина в склі хитнулася, але не перелилася — як і він сам, який балансував на межі.

— Друзі? — перепитав Льоша й розсміявся.

Сміх був короткий, ламаний, без жодної краплі веселощів.

— Ти, бляха, здається, забув, — продовжив він уже різкіше, — що це ти вирішив, ніби ми більше не можемо дружити. Ти уникав мене роками. Бо вважав себе винним у тому, що сталося з Юлькою.

Ім’я повисло між ними, важке й холодне, як вирок.

Напруга в кімнаті різко зросла. Повітря знову стало густим, майже задушливим. Здавалося, стіни прислуховуються, а світло лампи тремтить разом із нами.

Було очевидно: ця тема болюча для них обох. Надто глибока. Надто особиста. Вони дивилися один на одного так, ніби ще секунда — і хтось не витримає. Зірветься. Скаже щось, що вже неможливо буде забрати назад.

І я раптом зрозуміла: ця розмова небезпечніша за будь-які погрози ззовні.

— Я тобі тисячу разів казав, що не звинувачую тебе! — різко кинув Льоша.

Слова зірвалися з нього, мов постріл. Грубо. Без фільтрів. У них не було співчуття — лише втомлена злість людини, якій набридло повторювати очевидне.

Андрій зблід.

Не метафорично — по-справжньому. Ніби з нього разом із повітрям вийшла кров. Його плечі ледь помітно опустилися, погляд на секунду потьмарнів.

— Але саме я винен, — тихо відповів він.

Голос був майже рівний, але в цій рівності ховалася катастрофа. Не захист. Не виправдання. Вирок, винесений самому собі ще давно — і неодноразово підтверджений у власній голові.

Льоша зміряв його важким поглядом. Довгим. Пронизливим. Таким, яким дивляться не на ворога — на того, кого знають занадто добре, щоб не бачити всі тріщини.

А потім коротко, сухо, без жодної емоції — послав.

Просто. Без крику. Без надриву. Як остаточну крапку в суперечці, яка насправді ніколи не закінчувалася.

Я кліпнула.

Один раз. Другий.

Мозок явно запізнювався за реальністю, намагаючись обробити те, що щойно сталося.

Тиша розтягнулася. Повільно. В’язко. Стала липкою й нестерпною, мов повітря перед грозою. Вона не просто висіла між нами — вона тиснула. На груди. На скроні. На думки.

Я вже майже змирилася з тим, що вони мовчатимуть до ранку. Стоятимуть так — дві фігури, розділені провиною, яку неможливо ні віддати, ні пробачити.

Але Льоша різко видихнув. Так, ніби стримував цей подих занадто довго. І нарешті подивився на Андрія.

Не злісно. Не насмішкувато.

Втомлено.

— Ну то що, — сказав він глухо, — в що вона втягнулася цього разу? І яким боком у цій історії Єва?

Його погляд ковзнув у мій бік. Коротко. Але цього вистачило, щоб я відчула себе не просто слухачкою — частиною проблеми.

Андрій важко зітхнув. Повільно провів рукою по обличчю, ніби збирав докупи розсипані думки, перш ніж сказати щось, що змінить розклад сил у цій кімнаті.

Я напружилася.

Бо відчувала: те, що він зараз скаже, вже не залишить нам шансу повернутися до початку.

— Одного вечора хрещений повідомив, що Лада виходить заміж, — сказав Андрій.

Фраза прозвучала буденно, майже сухо, але її зміст упав у кімнату, як камінь у воду.

Я майже фізично відчула, як у Льоші скрипнули зуби. Не почула — відчула. Наче напруга в ньому різко змінила щільність, стала жорсткішою, небезпечнішою. Його плечі злегка напружилися, спина випрямилася, а пальці мимоволі стиснулися в кулак.

— За Горобця, — додав Андрій.

І цього разу реакцію Льоші вже неможливо було не помітити. Він напружився так, що мені на мить справді здалося: ще трохи — і на скроні виступить вена. Його обличчя закам’яніло, щелепи зійшлися, ніби він стримував щось значно гірше за слова.

— Я, м'яко кожучи, був шокований, — продовжив Андрій після короткої паузи. — Бо вона мені всі вуха продзижчала тим, як кохає тебе.

Я краєм ока глянула на Льошу.

Його обличчя стало порожнім. Лячно порожнім. Наче з нього стерли всі емоції разом — і злість, і біль, і навіть образу. Лише рівна, холодна поверхня, під якою щось явно тріщало.