21

Єва

Коли ми зайшли на кухню, Льоша стояв біля вікна. Нерухомо. Так, ніби вріс в підлогу. У руці — келих із бурштиновою рідиною, що ледь тремтіла від його напруженого хвату. Темний силует на тлі нічного скла виглядав різким, зламаним. Плечі підняті, мов у людини, яка готується до удару, спина напружена до болю, а погляд упертий і важкий — спрямований кудись у ніч, за межі квартири, за межі цієї реальності.

Світло лампи відбивалося у вікні, нашаровувалося на його відображення, спотворювало риси. І на мить мені справді здалося, що його очі світяться жовтогарячим полум’ям — чи то від теплого світла, чи від того внутрішнього вогню, що роз’їдав його зсередини. Того, який не дає ні дихати, ні говорити, лише палить і змушує мовчати.

Його щелепа сіпалася. Жовна ходили ходуном, видаючи напругу, яку він уже не контролював. Пальці міцніше стискали ніжку келиха. Здавалося, ще трохи — і скло трісне просто в його руці. Але він не рухався. Не обертався. Не дивився на нас.

Він мовчав.

Та ця тиша була гучнішою за будь-який крик. У ній було все: злість, образа, розчарування, глуха лють і щось ще — важке, темне, майже безнадійне. Повітря на кухні стало щільним, ніби його можна було різати ножем. Я ловила себе на тому, що дихаю поверхнево, обережно, аби не зруйнувати цю крихку, вибухонебезпечну рівновагу.

Андрій мовчки підійшов до столу. Його рухи були стриманими, але різкими — наче кожен крок давався йому зусиллям. Він узяв пляшку, налив собі, рідина глухо вдарилася об скло. Потім Андрій на мить зупинився, глянув на мене й трохи підняв пляшку — мовчазно пропонуючи.

Я похитала головою.

Не зараз.

Мені зараз не можна було розслаблятися. Не тут. Не в цій кухні, де напруга висіла в повітрі, як заряджений дріт. Де кожен звук міг стати іскрою. Де один необережний рух — і все полетить шкереберть.

Я залишалася тверезою не через силу волі.

А тому що інстинкт кричав: будь напоготові.

Андрій мовчки зробив ковток. Повільно, ніби давав собі кілька секунд на те, щоб утримати рівновагу. Потім поставив келих і рушив до Льоші. Без поспіху. Без різких рухів. У цій стриманості було більше напруги, ніж у будь-якому крику.

Він став поруч.

І лише тепер, коли вони опинилися так близько один до одного, я раптом помітила те, що раніше вислизало з поля зору. Їхню схожість. Разючу. Майже лячну.

Однаково темне волосся. Майже один ріст. Та сама жорстка лінія плечей, та сама напружена постава людей, які звикли тримати удар. Обличчя різні — і водночас ні. Однаковий тіньовий вираз у погляді, та сама зібраність, що межує з вибухом. Навіть міміка — стримана, скута, ніби кожен м’яз перебував під суворим контролем.

Я помітила дрібницю, від якої по спині пробіг холодок: обидва майже одночасно стиснули пальці в кулак… і тут же розтиснули. Машинально. Інстинктивно. Так роблять люди, які роками вчилися стримувати себе, але не завжди встигали.

Неначе дзеркала.

Брати, які давно не бачилися. Не тому, що їх розділила відстань — а тому, що між ними стояло надто багато невисловленого. Але слова їм були й не потрібні. Вони розуміли одне одного без них. По напрузі в плечах. По мовчанню. По тому, як важко висіло повітря між ними.

Я дивилася на них і відчувала: це мовчання — не спокій.

Це пауза перед чимось значно гіршим.

Я стояла трохи осторонь, майже притиснута до стіни, і мене не полишало дивне, тривожне відчуття — ніби я підглядаю щось надто особисте. Щось, що не призначалося для сторонніх очей. Те, куди мене не мали допустити. Наче я випадково переступила невидиму межу й тепер опинилася всередині чужої, болючої історії, до якої не мала жодного стосунку.

Льоша мовчав.

Андрій — теж.

Їхнє мовчання не було порожнім. Воно несло в собі більше сенсу, ніж будь-які слова. Вони стояли поруч, але між ними простягалася невидима дистанція — напружена, густа, майже відчутна на дотик. Тиша повільно розтягувалася, ніби жива істота, що розправляла плечі, набираючи ваги й сили. Вона тиснула на вуха, на груди, змушувала ковтати повітря маленькими, обережними ковтками.

Я ловила кожен дрібний рух: ледь помітний подих, м’яз, що сіпнувся під шкірою, напруження в плечах. Здавалося, навіть секундна стрілка годинника боялася рухатися голосніше, ніж дозволено.

Важко було сказати, хто з них зламається першим.

Хто не витримає цього мовчазного протистояння.

Хто зробить крок — словами чи дією — і перетворить цю тишу на вибух.

І від цього очікування мені було не по собі значно більше, ніж від будь-якого крику.

Зрештою Льоша озвався.

— То що ви тут робите?

Він не обертався одразу. Кілька секунд дивився у темряву за вікном, ніби там могла ховатися відповідь. Коли ж заговорив, у голосі не було ані звичної насмішки, ані отієї колючої іронії, якою він зазвичай прикривався. Голос був глухий. Трохи втомлений. Вичавлений. Такий, у якому більше не залишилося сил на жарти.

Я зітхнула. Повільно. Важко. Наче разом із повітрям випускала частину напруги, що стискала груди з моменту, як ми зайшли на кухню.

— Ховаємось.

Слово прозвучало сухо й просто. Без пояснень. Без прикрас. І цього було достатньо.

Льоша пирхнув. Куточок його рота сіпнувся, і він коротко, майже беззвучно розсміявся — сміхом людини, якій уже нічого не дивно.

— Ну звісно, — сказав він і нарешті повернув голову. — Якби мені треба було поставити в букмекерській конторі на те, що це справа рук Лади — я б не програв.

У його словах не було злості. Лише гірка впевненість і втомлена іронія людини, яка надто добре знає, як усе працює.

Я мовчки стенула плечима.

А що тут скажеш?

Він мав рацію.

Маршал знову зробив ковток. Повільний, довгий, ніби намагався втопити у бурштиновій рідині думки, які підступали надто близько. Потім відвернувся до вікна. Його відображення в склі здавалося ще темнішим, ще похмурішим — розмитим силуетом людини, яка дивиться не стільки в ніч, скільки всередину себе.