20

Андрій

Я стояв у темній вітальні й дивився на двері, за якими щойно зникла Лада.

Не кліпав. Не рухався. Наче боявся, що якщо відведу погляд хоча б на мить — щось остаточно обірветься. Двері були звичайні. Дерев’яні. Ті самі, повз які проходили сотні разів і ніколи ніхто надавав їм жодного значення. А зараз вони виглядали, мов межа між «до» і «після».

Вона пішла.

Просто вийшла. Без сцен. Без криків. Без пояснень. Не озираючись.

І це, мабуть, було найгірше.

Бо якби вона почала виправдовуватись — я б злився.
Якби кричала — я б мав за що вчепитися.
Якби плакала — я б, можливо, засумнівався.

Але вона не зробила нічого з цього.

Вона не намагалася довести, що її неправильно зрозуміли.
Не сказала, що це все неправда.
Не кинулася переконувати, що Льошка бреше, перебільшує, мститься.

Вона не боролася.

Ні за себе.
Ні за мою довіру.
Ні за наші роки спільного минулого.

Вона просто зітхнула.

Так, ніби втомилася.
Так, ніби це була не кульмінація, а фінал давно переграної сцени.

Гмикнула — коротко, майже байдуже, з тим напівіронічним жестом, який я знав надто добре. Жестом людини, яка вирішила: досить. І пішла.

Без останнього слова.

І саме це вбивало.

Бо в той момент я раптом зрозумів: вона навіть не вважала за потрібне щось рятувати. Ні наш зв’язок. Ні мою думку про неї. Ні саму себе в моїх очах.

Наче все вже було вирішено задовго до цієї ночі.
Наче я просто запізнився — із запитаннями, з підозрами, з правдою.

Я стояв у тій темній вітальні й дивився на зачинені двері, а в голові крутилася одна-єдина думка:

Якщо їй було так легко піти… То що з усього цього було справжнім?

І в той момент я відчув себе ідіотом.

Не просто обдуреним — тупим, наївним ідіотом, який роками вірив, що дівчина, котра була для нього майже як сестра, — жертва. А вона, як виявилося, була шахрайкою, яка розводила всіх навколо.

Я стиснув кулаки.

Так сильно, що нігті врізалися в долоні, але я навіть не звернув на це уваги. Фізичний біль був нічим у порівнянні з тим, що зараз розгорталося всередині. У голові, у грудях, десь глибоко — там, де зазвичай ховається те, що не прийнято називати вголос.

Я захищав її.
Я бився за неї.
Я, чорт забирай, сварився з її батьком через неї.

Не раз. Не на емоціях одного вечора — роками. Я доводив. Пояснював. Ставав між ними, ніби міг закрити її собою від усього світу. Вірив, що роблю правильно. Що хтось же має бути на її боці, якщо всі інші відвертаються.

Я пам’ятав його погляд — холодний, стриманий, майже втомлений. Пам’ятав фрази, які тоді здавалися мені несправедливими, жорстокими, надто цинічними. «Ти її ідеалізуєш». «Ти не знаєш, у що лізеш». «Вона не така проста, як ти думаєш».

І що тепер?

Тепер виходило, що він мав рацію?

Що всі ті розмови, які я списував на батьківську жорсткість і недовіру, були не проявом контролю — а спробою зупинити мене? Що він бачив те, чого я не хотів бачити? Або бачив, але заплющував очі, бо так було простіше.

Виходило, що я весь цей час боровся за людину, яка й не хотіла бути врятованою.

Не потребувала захисту.
Не чекала на допомогу.
Не вважала себе жертвою.

Навпаки — їй було зручно, щоб її так сприймали.

І ще гірше — що я знову помилився в тих, кого любив.

Не вперше.
І, мабуть, не востаннє.

Ця думка боліла особливо сильно, бо вона влучала не в Ладу — вона влучала в мене. У мою здатність бачити людей. У мою впевненість, що я щось розумію в цьому житті. Що можу відрізнити правду від брехні, щирість від гри.

Гірке розчарування повільно сповзло в груди й осіло там важким, липким тягарем.

Не різким ударом — ні. Воно накривало поступово, як холодна вода, в яку заходиш, не помітивши глибини. Стискало зсередини, ускладнювало дихання, робило рухи важкими.

Я хотів розлютитися.

Хотів кричати.
Хотів розбити щось об стіну.
Хотів, щоб цей біль хоч якось вийшов назовні — гучно, різко, некрасиво.

Але не вийшло.

Замість цього я просто провів рукою по обличчю — повільно, втомлено, ніби намагався стерти з себе цей вечір, ці слова, ці усвідомлення. Відчув шорсткість долоні, теплу шкіру, власне дихання — і це раптом здалося єдиним реальним.

Потім я повільно сів на диван.

Без сил.
Без злості.
Без бажання щось доводити.

Просто сів — як людина, яка щойно програла не бій, а війну, про яку навіть не підозрювала.

І тоді я почув кроки.

Легкі, майже нечутні — не ті, що розрізають тишу, а ті, що намагаються її не злякати. Вони ковзали по підлозі обережно, з паузами, ніби людина, яка йшла, вагалася з кожним наступним кроком. Але я все одно знав, хто це.

Єва.

Я впізнав би її ходу серед сотні інших. Не через звук — через відчуття. Через те дивне внутрішнє напруження, яке з’являлося ще до того, як вона опинялася поруч. Наче повітря трохи змінювалося, ставало теплішим або, навпаки, важчим.

Вона підійшла.

Я не підняв голови, але знав: вона поруч. Стоїть десь за пів кроку, не вторгаючись у мій простір, не намагаючись сісти поряд чи торкнутися. Просто зупинилася. Мов присутність без вимог.

Мабуть, чекала, поки я заговорю.

Поки сам відкрию рот. Поки вирішу, що готовий щось сказати.

А я не хотів говорити.

Не хотів підбирати слова, які все одно прозвучали б слабко.
Не хотів визнавати вголос, що це зачепило мене сильніше, ніж я був готовий.
Не хотів розбиратися, чому, чорт забирай, так боліло — так глибоко, так не по-дорослому, так безпорадно.

Бо щойно почнеш говорити — доведеться називати речі своїми іменами. А деякі імена різали гірше за ножі.

Я чекав, що вона скаже щось перша.