19

Єва

Я моргнула.

Повільно. Важко. Так, ніби цим рухом намагалася стерти те, що бачила перед собою, або хоча б виграти кілька секунд, аби зібрати думки докупи. Не вийшло. Картинка не зникла, не попливла, не розчинилася. Навпаки — стала ще чіткішою, ще болючіше реальною.

Я перевела погляд на Ладу.

Вона стояла трохи осторонь, напівобернувшись до нас, і в ту мить виглядала зовсім не такою самовпевненою, як секунду тому. Лада закусила губу — так сильно, що та майже побіліла, — ніби стримувала слова, крик або щось значно гірше. Її щелепи були напружені, вилиці різко окреслилися, а в очах блиснуло щось темне й небезпечне.

Її руки стиснулися в кулаки.

Не різко — ні. Повільно, усвідомлено. Пальці згорнулися один за одним, нігті вп’ялися в долоні, залишаючи на шкірі червоні півмісяці. Вона ніби стримувала себе, тримала на ланцюгу емоцію, яка рвалася назовні — лють, образу, страх чи все разом одразу.

У цій напрузі було щось тривожне.

Так стискають кулаки не тоді, коли зляться на дрібницю. Так стискають їх тоді, коли розуміють: наступний крок змінить усе. Коли назад дороги вже немає.

І я раптом відчула, як у грудях холоне.

Бо якщо Лада дійшла до такого стану — значить, це тільки початок.

— Стоп, стоп, стоп! — я різко підняла руки, інстинктивно, мов рефері між двома бійцями, які от-от зійдуться в клінчі. — То Льошка — це те саме «велике кохання», яке тебе, бачте, не зрозуміло й покинуло?!

Слова злетіли з язика швидше, ніж я встигла їх відфільтрувати. У них було занадто багато здивування, іронії й щирого обурення водночас. Я переводила погляд з Лади на Льошку й назад, намагаючись скласти в голові цей абсурдний пазл — і що більше намагалася, то гірше він складався.

Лада стиснула губи ще сильніше.

Так, що вони перетворилися на тонку, майже безкровну лінію. Вона не відповіла. Не заперечила. Не кинула саркастичну репліку, які зазвичай сипалися з неї без пауз. Її мовчання було гучнішим за будь-який крик. Очі потемніли, погляд ковзнув убік, ніби вона відмовлялася дивитися правді просто в обличчя — або нам.

А тоді Льошка засміявся.

Різко. Нервово. Злісно.

Цей сміх не мав нічого спільного з веселощами. Він був ламаний, короткий, із надломом — наче повітря виривалося з грудей силоміць. У ньому було стільки гіркоти й люті, що в мене по спині пробіг холодок. Здавалося, він сміється не тому, що йому смішно, а тому, що інакше — вибухне.

Мені стало не по собі.

Це був той самий сміх, після якого зазвичай летять речі, ріжуть слова і руйнуються всі ілюзії. І я раптом зрозуміла: зараз правда почне сипатися шматками. І боляче буде всім.

— Ах ти ж, курво! — він різко розвів руки в сторони, ніби демонструючи всьому світові масштаби свого обурення. — То ось як ти це подала? Не тільки бабки мої стирила, а ще й себе жертвою виставила?!

Його голос зірвався. Не на крик — на щось гірше. У ньому бриніли злість, приниження й та огидна образа, яка народжується тоді, коли тебе не просто зрадили, а ще й красиво переписали історію так, що винним залишився ти. Льошка зробив крок уперед, потім ще один, але одразу ж зупинився, ніби натрапив на невидиму стіну.

Андрій нарешті вийшов зі ступору.

Я побачила це по тому, як у нього напружилися плечі й повільно випрямилася спина. Він більше не виглядав розгубленим спостерігачем. Його голос, коли він заговорив, був рівний, майже спокійний — і саме це лякало найбільше.

— Про які бабки взагалі мова?! — чітко, з натиском запитав він.

Не крик. Не зрив. Запитання, яке різонуло простір між нами, мов лезо.

Льошка пирхнув.

Криво, зневажливо, з тим особливим виразом обличчя, який означав: о, друже, ти навіть не уявляєш, у що вляпався. Він нахилив голову набік і примружився, дивлячись на Андрія з якоюсь майже співчутливою насмішкою.

— А ти не знаєш, чим займається донька твого хрещеного?

Ці слова повисли в повітрі.

Я відчула це фізично — як напружилося тіло Андрія. Ніби всередині нього щось різко клацнуло, увімкнувся інший режим. Повітря в кімнаті стало густим, важким, вибухонебезпечним. Здавалося, ще секунда — і будь-який необережний рух спричинить детонацію.

— Що ти хочеш цим сказати? — повільно, майже пошепки запитав він.

У кожному слові була стримана загроза. Не та, що кричить і махає руками, а та, що не залишає шансів на відступ.

Я повернула голову до Андрія.

Він стояв абсолютно нерухомо. Немов витесаний із каменю. Його обличчя стало жорстким, риси — різкими, чужими. Погляд був таким холодним, що здавалося — зараз у кімнаті випаде іній, а стіни вкриються тонкою кригою.

І я чомусь зрозуміла: якщо Льошка зараз скаже хоч одне зайве слово — це вже не буде просто розмовою. Це буде точка неповернення.

— Та вона аферистка! — рявкнув Маршал так, що голосом, здавалося, здригнулися стіни. — Обібрала мене до нитки!

Він зробив різкий крок уперед, обличчя перекосилося від люті, а жовна на скроні загрозливо сіпнулися. Слова виривалися з нього рвано, з перебоями, ніби він більше не контролював потік — усе, що накопичувалося місяцями, нарешті прорвало греблю.

— Але їй цього було мало! — продовжив він, майже захлинаючись. — Вона ще й кинула на гроші мого компаньйона, підставивши мене!

Він різко розвів руки, ніби показував масштаб катастрофи, у яку його втягнули силоміць.

— Я, бляха, пів року це розгрібав! — його сміх вирвався коротким, хрипким, без радості. — Пів року!

Очі блищали — не від сліз, а від злості й виснаження. Від тієї люті, яка з’їдає зсередини, коли ти розумієш: тебе використали, розтоптали й пішли далі, навіть не обернувшись.

— І що ти думаєш? — він ткнув пальцем у повітря, ніби звертався одразу до всіх нас. — Вона десь сиділа в підвалі, ховаючись? Ні!

Голос знову зірвався на крик.