18

Єва

Ми ввалилися на дачу Льошки так, ніби щойно втекли з поля бою. Не організовано. Не красиво. А з тією характерною сумішшю втоми, злості й адреналіну, яка лишається після справжньої сутички. Двері грюкнули надто гучно, кроки пролунали надто різко, і навіть повітря в будинку, здавалося, здригнулося від нашої появи.

Хоча, якщо бути чесною, так воно й було.

Просто саме поле бою ми залишили в машині — між кермом і пасажирським сидінням, між недоказаними фразами, поглядами, що різали гостріше за слова, і мовчанням, яке било точніше за будь-який аргумент.

А в цій війні головною жертвою стала психіка Андрія.

Дача зустріла нас тишею — глухою, трохи запиленою, з запахом дерева й холодного каменю. Тут було спокійно. Надто спокійно для того, що ми принесли із собою. Це був не той затишок, що заспокоює. Це був той, що підкреслює контраст.

Я сперлася спиною на двері й на мить заплющила очі.

Голова гуділа. У вухах ще лунав крик Андрія, у грудях сиділа злість, яка не встигла перетворитися ні на що конкретне. Хотілося або закричати, або засміятися — обидва варіанти виглядали однаково логічними.

Він стояв посеред кімнати, дивлячись у нікуди. Плечі напружені, спина рівна, ніби він досі був за кермом. Навіть тут, серед чужих стін, він не відпускав контроль.

Я дивилася на нього і раптом зрозуміла: ця поїздка, ця сварка, цей вечір зламали в ньому щось дрібне, але важливе. Не назавжди. Але боляче.

І якщо ми справді втекли з поля бою, то переможців у цій битві не було.

Були тільки виживші.

— Ой, тільки не заходьте, будь ласка, тихенько, — саркастично пробурмотіла Лада, проходячи повз нас і демонстративно оглядаючись довкола, — а то ще нікого не розбудите.

Вона сказала це достатньо голосно, щоб її мали почути… і достатньо тихо, щоб її гарантовано проігнорували.

Її, звісно, ніхто не почув.

Точніше — Андрій точно ні.

Бо в цей момент він був зайнятий значно важливішою справою. Не просто важливою. Майже сакральною.

Він ще не завершив свою священну місію зі знищення моєї нервової системи.

Я відчула його присутність ще до того, як він щось знову сказав. Це було як тиск у повітрі — ніби хтось повільно підкручував невидимий регулятор напруги. Андрій стояв надто близько. Настільки, що я могла відчути тепло його тіла й різкий запах холодного повітря, яке він приніс іззовні.

Лада тим часом вже рушила далі коридором, вдаючи, що нічого не відбувається. Її кроки швидко стихли — вона мудро вирішила не бути свідком наступного акту нашої драми.

Я ж залишилася.

Ідеальна мішень.

Він не дивився на мене прямо — лише стояв поруч, напружений, зібраний, ніби вирішував, з чого саме почати. Я машинально схрестила руки, готуючись або до чергової лекції, або до вибуху.

— Якого біса ти мене не слухаєш, га?! — вибухнув він, і його голос ударив об стіни, ніби шукаючи, де б відлунати ще раз.

— А чому я взагалі маю тебе слухати?! — різко кинула я у відповідь. Слова самі зірвалися з язика, швидші за розум.

— Бо я єдиний тут, — він зробив крок уперед, — у кого ще лишився здоровий глузд!

— Ну звісно, — я нервово засміялася, але в тому сміху не було й крихти веселощів. — У тебе — здоровий глузд, у мене — лише бажання не здохнути!

— Ти серйозно?! — він розвів руками, ніби не вірив у те, що чує. — Ти щойно мало не загинула через власну дурість!

— Ой, тільки не починай! — я різко відмахнулася.

— Я й не закінчував! — гаркнув він, і цей звук пройшовся по мені, як електричний розряд.

— Андрію! — мій голос зірвався.

— Єво! — відрізав він так само різко.

Ми дивилися одне на одного, важко дихаючи. Повітря між нами було натягнуте, як трос. Здавалося, ще секунда — і він або лусне, або зірве когось із ніг.

— Може, ти просто мене відпустиш, — сказала я повільніше, стримуючи тремтіння, — і даси спокій?

— Я тебе не тримаю! — відповів він миттєво.

— Ні?! — я зробила короткий крок убік. — А оце що?!

Я різко махнула рукою, вказуючи на очевидний факт: він стояв прямо переді мною, перекривши вузький прохід. Широкі плечі, напружена постава, руки по боках з двох сторін стін — так стоять не для розмови. Так стоять, коли не збираються відступати.

Ні вперед.
Ні назад.

Він виглядав так, ніби зараз оголосить вирок.

Я підняла на нього погляд.

— Ти кажеш, що не тримаєш, — тихо додала я, — але поводишся так, ніби я твоя власність.

Його щелепа сіпнулася.

Він нічого не відповів.

І від цього мовчання стало ще гірше, ніж від крику.

— Це спроба вибити з тебе хоч краплю логіки! — Андрій різко кинув слова, ніби жбурляв їх у стіну.

— Та відчепися вже! — я зірвалася. У голосі було більше втоми, ніж злості.

— Відчепився?! — він засміявся.

Але то був не сміх. То був той короткий, хрипкий звук, після якого зазвичай додають щось на кшталт: «Суддя, дозвольте мені вбити цю жінку» — і ніхто в залі не сумнівається, що це не жарт.

— Я ж тобі чітко сказав: не лізь у це лайно! — продовжив він, крокуючи по кімнаті, ніби не міг зупинитися.

— Я в ньому вже по самі вуха! — огризнулася я. — Запізно читати нотації!

— То хоча б не розмахуй руками, щоб тебе всі бачили! — його голос зірвався, став різким, майже зболеним.

— Я хотіла дізнатися більше про Дмитра! — випалила я.

— І ти вирішила зробити це через того ідіота?! — він різко зупинився й повернувся до мене.

— Можеш не вірити, — я схрестила руки, — але це був єдиний варіант!

Він застиг.

Плечі напружилися, спина випрямилася ще більше. Андрій провів язиком по губах, ніби збирав думки, а потім різко стиснув щелепу.

— Єва… — сказав він тихіше.

Небезпечно тихо.

— Ти ж знаєш, що я тебе кохаю, — його голос зламався на останньому слові, — але в такі моменти мені хочеться тебе просто вбити…

Він замовк.

А я завмерла.

Тиша впала різко, як удар.