17

Єва

Андрій тиснув на газ так, ніби намагався вирватися не просто з того клубу — з цієї реальності, з цього вечора, з усього, що крутилося в нього в голові. Двигун гарчав низько й злісно, стрілка спідометра повзла вгору з такою впертістю, що мені захотілося відвернутися, але я не могла. Дорога перед нами зливалася в суцільну темну стрічку, ліхтарі миготіли, мов удари пульсу, а повітря в салоні було напружене настільки, що, здавалося, його можна різати ножем.

Я нервово втупилася вперед, вчепившись у ремінь безпеки так, ніби він був єдиним, що тримало мене на цьому сидінні — і в цьому житті загалом. Пальці побіліли, долоні спітніли, серце билося десь у горлі. Я прикидала, чи варто сказати бодай слово. Не наказати — ні. Не дорікнути — тим більше. Просто натякнути. Акуратно. Обережно. Щось на кшталт: «Ти впевнений, що ми нікуди не поспішаємо?» або «Може, трохи повільніше?..»

Я прокручувала ці фрази в голові, ніби перевіряла їх на міцність, на безпечність. Уявляла, як вони звучатимуть у салоні, і одразу ж бачила, як вони можуть розбитися об його мовчання.

Я зважила всі «за» і «проти».

«За»: я хочу доїхати живою.
«Проти»: він зараз — як натягнута струна. Торкнись — і вона або порветься, або розріже.

І я вирішила мовчати.

Бо Андрій був злий.

Не показово, не театрально, не так, як зляться люди, яким важливо, щоб це помітили. Його злість була глухою, важкою, зосередженою. Вона сиділа в ньому, як розпечене ядро, і я відчувала її фізично — у напруженні плечей, у різких рухах рук на кермі, у тому, як щелепа стискалася так, що, здавалося, ось-ось трісне емаль.

Дуже злий.

Не з тієї категорії «я злюся, бо ти зробила дурницю» — швидкої, гучної, такої, що випаровується після кількох слів.

А з тієї, небезпечнішої. З тієї, де кожне слово може стати зброєю. Де мовчання — це не спокій, а самоконтроль. Де він тримає рот закритим не тому, що йому нічого сказати, а тому, що сказати є занадто багато.

З тієї — «якщо я зараз відкрию рота, то скажу таке, від чого сам потім не спатиму ночами».

І я це знала.
Відчувала.
Тому мовчала разом із ним, слухаючи, як машина летить уперед, ніби намагається втекти від того, що наздоганяло нас ізсередини.

І хоч це було трохи лячно…

Боже, це було до безумства гаряче.

Той небезпечний різновид «гаряче», від якого всередині все стискається, а серце починає битися швидше не лише від страху. Його злість не відштовхувала — вона притягувала, як полум’я, до якого не можна підходити, але відвести погляд теж неможливо.

Його щелепа була напружена так, ніби він зводив її силою волі. Лінія рота — жорстка, майже різка. Погляд — хижий і зосереджений, спрямований уперед, але я знала: він бачить не тільки дорогу. Він бачив щось значно глибше, темніше, те, що я навіть не наважувалася уявити.

І в цій напрузі було щось первісне. Щось таке, що змушувало мене ковтати повітря повільніше, ніж хотілося, і сидіти рівно, боячись зайвого руху. Наче будь-який необережний жест міг порушити крихку рівновагу між самоконтролем і вибухом.

Тому я лише мовчала, ловлячи кожен його рух, кожне напруження, кожен подих — і дозволяла цьому небезпечному, лячному, абсолютно неправильному відчуттю повільно розливатися всередині мене.

— У тебе клепка є? — процідив він крізь зуби, і в тому тоні було чітко зрозуміло: він вирішив, що ще не все сказав. І що зупинятися не збирається.

Я повільно перевела на нього погляд, ніби ми обговорювали погоду, а не мою потенційну смертну пригоду.

— Є, — відповіла я спокійно й навіть трохи гордо, піднімаючи підборіддя. — І працює без перебоїв.

— Тоді поясни мені, — він наголосив кожне слово, — якого біса ви полізли в той клуб?!

Його голос був низький, напружений, з тією небезпечною вібрацією, від якої хочеться або відступити, або навпаки — підійти ближче. Я обрала третій варіант.

— Хотіли дізнатися інформацію про Дмитра, — сказала я так, ніби це було найочевидніше пояснення у світі.

— Хотіли дізнатися?! — він різко повернув голову в мій бік, і кермо сіпнулося разом із машиною. Нас трохи повело, шини невдоволено засвистіли.

Я машинально вчепилася в сидіння.

— Може… — я зробила паузу, добираючи інтонацію максимально обережну, — очі все ж таки на дорогу?

Він гаркнув щось схоже не то на лайку, не то на чисте гарчання — тваринне, глухе — але все-таки знову втупився вперед. Плечі напружилися ще більше.

— Ти взагалі розумієш, — продовжив він, — що ви були в грьобаному пеклі?!

— Ой, не перебільшуй, — фиркнула я, відмахнувшись.

— Я перебільшую?! — його голос зірвався майже на крик.

— Ага, — я кивнула з таким виглядом, ніби ставила галочку в уявному списку. — Сто відсотків.

Він різко втягнув повітря.

— Ти реально перевіряєш мою витримку?

Я повернулася до нього, нахилила голову й кліпнула віями з максимально невинним виразом обличчя.

— Ну, ти ж не думав, що зі мною буде легко, правда?

На мить у салоні повисла тиша.

Така густа, що в ній можна було потонути.

Він замовк — очевидно, стримуючи імпульс різко загальмувати, розвернутися до мене й зробити щось дуже, дуже необдумане. Його руки ще сильніше стиснули кермо.

Андрій скрипнув зубами.

Повільно. Зловісно.

І я зрозуміла: я таки дійсно його перевірила. І, схоже, тест ще не закінчився.

— Ти ризикнула життям, — його голос був глухий, здавлений, ніби кожне слово давалося через силу. — Полізла до цього психа. Просто пішла до нього, ніби це була прогулянка в супермаркет...

 Він різко вдихнув.

— Ти доведеш мене до сказу…

— Це не я тебе доведу, — перебила я, не давши йому договорити, і так само різко змінила тему, ніби смикнула важіль. — Схоже, що Артем дуже злий на Ладу…

В салоні зависла коротка, оглушлива пауза.

— Ти зараз серйозно? — пискнула Лада з заднього сидіння, і в її голосі було все: шок, образа й крапля паніки.