16

Єва

Я точно потраплю в новини.
Питання лише — коли й у якому формулюванні.

І це буде не дрібна замітка десь унизу стрічки, не сухе «проходить у справі як свідок». Ні. Це буде повноцінний заголовок, жирний, кричущий, із підтекстом і натяком на сенсацію:

«Донька найвідомішої в країні родини юристів знайдена мертвою. Причина смерті — довела чоловіка до сказу».

З підзаголовком, звісно.
Щось на кшталт: «Подробиці — в ексклюзиві».

І фото вони теж підберуть відповідне. Не випадкове, не з документів — ні. Поставлять саме те. Отаке, де я зухвало всміхаюся, трохи нахиливши голову, з поглядом людини, якій абсолютно начхати на власну безпеку й здоровий глузд. Фото, яке ідеально лягає в наратив: сама винна.

Коментарі під статтею можна буде навіть не читати — я й так знаю їх напам’ять.

«Ну а що вона хотіла?»
«Зв’язалася не з тими людьми»
«Бідний чоловік, довели»
«Типова самовпевнена дівка»

І жодне з них не буде про те, що я просто не вмію сидіти тихо, коли навколо брехня, небезпека і люди, які вирішують за мене, що мені можна знати, а що — ні.

Я гмикнула про себе, відчуваючи, як цей чорний гумор — єдине, що ще тримає мене в адекваті. Бо якщо прибрати іронію, залишиться тільки голий страх. А з ним я не дуже товаришую.

Хоча, якщо бути чесною, у мене справді є талант — доводити чоловіків до сказу.

Ні, не так.

Одного. Конкретного. Чоловіка. Того, хто вважає, що я маю слухатися.

Начхати —  пронеслося в голові. 

Хоча «начхати» — це, якщо вже бути чесною, занадто гучно сказано. Я не з тих, кому байдуже. Мені не все одно. Просто в мене дуже специфічні стосунки зі страхом і здоровим глуздом.

Я не прокидаюся з думкою: «О, чудово, сьогодні я ризикну життям». Я просто… аналізую ситуацію. Швидко. По-своєму. І в той момент ідея піти в клуб до Артема виглядала цілком логічною. Навіть раціональною, якщо сильно постаратися.

Ну серйозно.
У нас є вбивство. Є зниклі документи. Є Артем — шахрай, власник клубу й людина, яка явно знає більше, ніж говорить. Де ще його шукати, як не в місці, яке він контролює? У його стихії. Там, де він розслаблений, самовпевнений і оточений людьми, які бояться його більше, ніж поліції.

Логіка ж була. Крива, ризикована, але логіка.

Хто міг подумати, що все піде під три чорти ще на вході? Що замість акуратного «прийшли — подивилися — зникли» ми отримаємо погоню, охорону, бійку й втечу через чорний хід? Це ж не було в плані. Взагалі. Навіть у найгірших сценаріях, які я прокручувала в голові, усе виглядало… ну, менш вибухово.

Але найабсурдніше — навіть не це.

Хто, чорт забирай, міг знати, що в цьому клубі буде Андрій?

Ось це справді вибило мене з колії.

Бо це вже не про невдачу. Це про злий жарт всесвіту. Про той момент, коли всі нитки раптом сходяться в одній точці — і ця точка болить. Його там бути не мало. За всіма законами логіки, за всіма моїми внутрішніми розрахунками. Він мав займатися справою, контролювати ситуацію з безпечної відстані, тримати все під наглядом — але не стояти посеред клубу, де кожен другий готовий когось продати, а кожен перший — когось зрадити.

І вже точно не дивитися на мене тим поглядом, у якому було все: злість, страх, бажання вбити й бажання захистити. Одночасно.

От тоді я й зрозуміла: це вже не просто погана ідея. Це історія, яка вирішила зайти значно далі, ніж я планувала.

Власне, момент, коли я побачила його обличчя, і став справжньою кульмінацією мого вечора. Не музика. Не втеча. Не бійка на парковці. Саме це — секунда, у якій усе зійшлося й вибухнуло.

Шок — перший. Глухий, майже фізичний. Наче хтось різко вибив повітря з легенів. Бо його там не мало бути. Бо мозок відмовлявся приймати цю картинку як реальність, наполегливо шукаючи логічне пояснення: примара, гра світла, втома, що завгодно — тільки не він.

Потім — лють. Гаряча, миттєва, без фільтрів. Та сама, що народжується з думки: «Ти що тут робиш?» Не турбота. Не полегшення. Саме лють. За те, що з’явився без попередження. За те, що знову опинився там, де я — і навпаки. За те, що дивився так, ніби має право.

Далі — розгубленість. Підступна, тягуча. Коли всі підготовлені фрази зникають, а в голові залишається лише хаос. Бо частина мене хотіла негайно піти. Інша — вдарити. Третя — стояти й дивитися, не кліпаючи, ніби якщо я не рухатимусь, цей момент розчиниться сам собою.

І потім — вона. Лють, помножена на десять.

Не криклива. Не істерична. Холодна й концентрована. Та, що з’являється, коли усвідомлюєш: тебе знову загнали в кут. Знову вирішують за тебе. Знову вважають, що знають краще, що тобі можна, а що — ні.

У його погляді було стільки контролю, стільки напруги й стриманої злості, що мене буквально підкинуло зсередини. Бо я впізнала цей погляд. Він означав: «Я тебе витягну. Навіть якщо ти цього не хочеш».

І саме це злило найбільше.

Бо водночас — десь дуже глибоко, там, де я собі не дозволяла копатися, — було ще дещо. Небезпечне. Недоречне. Тепле.

Полегшення.

І від усвідомлення цього мені хотілося або розсміятися, або розбити щось важке. Бо якщо навіть у момент повного хаосу його поява була для мене кульмінацією — значить, усе справді зайшло надто далеко.

А потім я заворожено дивилася, як він розправляється з охоронцями за лічені секунди.

Не так, як у фільмах — красиво й постановочно. А жорстко, різко, без зайвих рухів. Короткі удари. Чітка траєкторія. Повний контроль над тілом і простором. У ньому не було ані краплі показухи — лише холодна ефективність людини, яка знає, що робить, і знає, навіщо.

І, Боже…

Це було…

Ну.

Це було гаряче.

Страшно — бо я бачила, наскільки це реально.