15

Андрій

У мене було стійке, липке відчуття, що мене розводять. Не просто обманюють — саме розводять, методично й упевнено, як останнього ідіота, який занадто довго вірив, що контролює ситуацію.

З самого початку в цій справі було щось не так. Не конкретна деталь, не факт, за який можна вхопитися, а загальний присмак фальші. Наче пазл складався, але картинка вперто не хотіла ставати цілісною. Я ловив себе на тому, що постійно повертаюся до одних і тих самих моментів, прокручую їх у голові, шукаю тріщину — і щоразу знаходжу лише нові запитання.

Одна ниточка вперто тягнулася до «PULSE».

Місця з репутацією. Темної, важкої, заслуженої. Там згрібали шалені гроші — легко, швидко, без зайвих слідів. Там тусувалися ті, кому ще вчора світило довічне, а сьогодні вони пили шампанське з крижаних відерець, недбало витираючи руки від чужої крові — фігурально, а іноді й цілком буквально. Люди з минулим, яке нікуди не поділося, просто змінило костюм.

Коротше кажучи, ідеальне місце для зустрічі з доброчесністю.

Я не любив це кодло. Не переносив його атмосферу, цей гул напівправди, показної розкоші й прихованої агресії. Там усі усміхалися — і водночас кожен був готовий перегризти горло, якщо ситуація повернеться не в той бік. Але подобається — не подобається, вибору в мене не було.

Я мусив перевірити інформацію.

Якщо вірити джерелу, тут бував Дмитро. Не випадково, не раз і не «просто заїхати на келих». А ще тут крутився один тип — із тих, хто завжди знає трохи більше, ніж говорить. Той, хто міг бачити, чути або хоча б здогадуватися, кому саме Дмитро перейшов дорогу.

А якщо вже я хотів зрозуміти, хто смикає за нитки, — починати доводилося саме звідси.
Навіть якщо інтуїція кричала, що я ступаю в багно глибше, ніж планував.

Я приїхав сюди з чітким наміром — бодай трохи зрушити цю справу з мертвої точки. Зібрати обривки інформації, намацати логіку, знайти хоч якийсь орієнтир у цьому болоті брехні, напівправди й чужих ігор. Я очікував побачити що завгодно: нервових інформаторів, обережні погляди, мовчазні домовленості, може, навіть чиюсь паніку.

Але аж ніяк не те, що було у мене перед очима.

Бо, схоже, головним шоу вечора мали стати не кримінальні розборки й не тіньові переговори, а дві ідіотки, які вирішили засунути свої голови просто в пащу лева — добровільно, без плану відступу і, що найгірше, з виразом обличчя «та що може піти не так».

Я стояв біля бару, спиною до стійки, автоматично відзначаючи деталі: хто з ким прийшов, хто кого пасе, хто занадто уважно дивиться на виходи. Мозок працював у звичному режимі — холодному, зібраному, відстороненому. І саме тому те, що я побачив далі, вибило мене з колії.

Я навіть не одразу повірив власним очам.

Спершу подумав, що це галюцинація. Гра світла. Втома. Мозок домальовує образи там, де їх бути не може. Бо вона не мала тут бути. Взагалі. За жодних обставин.

А потім я побачив її вдруге. Чітко. Без варіантів.

І поруч — ще одну.

— …Та ну не може бути… — пробурмотів я, стискаючи склянку з віскі так сильно, що скло ледь не тріснуло, а пальці побіліли, ніби я намагався втримати не напій, а власний самоконтроль.

Але могло.
І було.

Це була Єва.

Не примара. Не галюцинація від втоми й злості. Жива. Реальна. Надто реальна для цього місця.

Єва, яка мала зараз тихо сидіти у своїй квартирі, із зачиненими дверима, вимкненим світлом і думкою «хоч би все обійшлося». Єва, яку я попереджав. Чітко. Без двозначностей. Єва, яка, як завжди, вирішила, що правила існують для всіх — але не для неї.

Вона стояла посеред цього чортового лігва з таким виглядом, ніби була королевою серед її підданих. Спина пряма, підборіддя трохи підняте, погляд уважний — не переляканий, не загублений. Зібраний. Небезпечний. Її червона сукня ловила світло неону, відкривала рівно стільки, щоб збивати з пантелику, і водночас залишалася бронею.

Цей дикий, упертий, безрозсудний погляд. Погляд людини, яка вже вирішила йти до кінця — навіть якщо не знає, яким саме буде той кінець.

Мене накрило хвилею злості так різко, що на мить перехопило подих. Гарячою, глухою, небезпечною. Мені захотілося врізати комусь. Першому, хто опиниться поруч. Або розвернутися й піти, зробивши вигляд, що я нічого не бачив. Бо формально — це вже не моя проблема. Я зробив усе, що мав. Попередив. Захищав. Тримав дистанцію.

Але, чорт забирай.

Вона ж уміла зводити мене з розуму. Самою своєю присутністю. Тим, як стоїть. Тим, як дивиться. Тим, що завжди з’являється рівно там, де небезпека згущується до критичної межі.

І найгірше було не те, що вона тут.
А те, що я не міг не підійти.

Бо поки вона стояла в «PULSE», серед хижаків, які усміхаються надто широко, — усе моє «це не моя проблема» розсипалося на друзки.
Залишалося тільки одне: вона. І моя злість. І це прокляте, небезпечне почуття, яке завжди виникало поруч із нею — суміш страху, притягання й бажання вберегти, навіть коли вона цього не просить.

Я поставив склянку на бар. Повільно. Обережно. І вже знав, що цей вечір піде зовсім не за планом.

Дівчата стояли біля бару по інший бік залу — надто помітні для цього місця, надто живі для хижої тиші, що завжди передує неприємностям. А Кутовий — господар цього кубла — вже їх помітив. Я бачив це по тому, як у нього різко спалахнули очі: не здивування — впізнавання. Не інтерес — розрахунок. У таких поглядах немає місця дружнім розмовам.

Він кивнув охороні.

Непомітно для сторонніх. Ледь відчутно. Але я знав цей жест. І цього було більш ніж достатньо.

Усе сталося швидше, ніж встигла сформуватися думка. Тіло перейшло в режим дії — холодний, точний, без емоцій. Я не рахував кроків і не планував маршрут: просто розрізав натовп, протискаючись між танцюючими, між чужими плечима й розмашистими руками, крізь дим і неон, крізь гул музики, який раптом став фоном, а не реальністю.