14

Єва

— Гаразд, — сказала я, повільно опускаючись на стілець і з силою притискаючи пальці до чола. У скронях неприємно пульсувало, і з кожною хвилиною це дедалі більше нагадувало повноцінну мігрень. — Документи — це пів біди. Ми навіть не впевнені, що вони взагалі існували.

Я видихнула, збираючись із думками.

— Але Дмитра вбили, — продовжила вже тихіше. — І це, як не дивно, проблема значно серйозніша. Є хоч якісь здогадки, хто і за що міг це зробити? Ти взагалі щось про нього знаєш?

Я підняла на Ладу важкий, втомлений погляд, у якому вже не залишилося ні іронії, ні сарказму — лише потреба в хоч якійсь ясності.

Лада знизала плечима й скорчила винуватий вираз обличчя. Такий, який зазвичай з’являється у людей, спійманих на крадіжці останнього шматка піци: ніякої злоби, лише незручність і надія, що все якось минеться.

— Ну… — протягнула вона. — Він був забудовником… і ще мав якісь справи…

Я заплющила очі й глибоко вдихнула, повільно рахуючи до трьох. Один. Два. Три. Не допомогло.

— І ти збиралася за нього заміж, — я знову подивилася на неї, — не знаючи, чим він займається?

— Єво, ну не перебільшуй, — Лада змахнула рукою, намагаючись знецінити питання. — Я просто не встигла з ним познайомитися ближче.

— Не встигла? — я скептично примружилася, відчуваючи, як у мені прокидається нова хвиля роздратування. — Ви що, підписували угоду про шлюб на швидкість? Чи це був якийсь експрес-формат: познайомилися — побачили РАЦС — розписалися?

Лада насупилася, явно образившись. Її губи стиснулися, погляд став колючим. Але мені було не до сентиментів і вже точно не до збереження її тендітних почуттів.

Бо реальність була куди грубішою.

Ми сиділи на чужій дачі, з вимкненими телефонами, з туманним набором фактів і нульовим розумінням того, що відбувається. Дмитра вбили. Ми були поруч із цією історією значно ближче, ніж хотілося б. І при цьому знали про нього рівно нічого — ані мотивів, ані ворогів, ані того, у що саме ми вляпалися.

А це означало лише одне: ми перебували в небезпеці, навіть не розуміючи, з якого боку чекати удару.

— Добре, — сказала я, повільно видихаючи й намагаючись зібрати розсипані думки в одну більш-менш робочу конструкцію. — Нам потрібно зібрати хоч якусь інформацію. Бо зараз ми блукаємо в темряві, ще й із зав’язаними очима. Може, Артем знає щось корисне. Де його знайти?

Я подивилася на Ладу впритул, очікуючи чого завгодно — навіть на відповідь із розряду «десь далеко» або «в іншій країні».

Лада зітхнула так важко, ніби я щойно змусила її зізнатися, де саме вона ховала тіла після серійних убивств. Плечі опустилися, погляд ковзнув убік.

— Найімовірніше… — протягнула вона. — Він у клубі. «PULSE».

Я витріщилася на неї. Буквально. З таким виразом, із яким зазвичай дивляться на людину, що щойно абсолютно серйозно повідомила: «До речі, я спілкуюся з прибульцями, і вони передавали тобі привіт».

— Він власник «PULSE»? — повільно перепитала я. — От лайно...

Це слово прозвучало як вирок.

Якщо коротко, цей клуб мав репутацію місця, де можна було або знайти все, або втратити все. Гроші, нерви, здоровий глузд, а іноді й значно більше. Там сходилися потрібні люди, але й непотрібні проблеми з’являлися з дивовижною регулярністю. «PULSE» був не просто нічним клубом — це був вузол зв’язків, чуток і темних домовленостей, замаскованих під музику, алкоголь і неонове світло.

А його власник — Артем Кутовий — був відомий не лише талантом водити людей за ніс. Він умів балансувати на тонкій межі між законністю та відвертим криміналом так вправно, що іноді здавалося, ніби він узагалі не торкається землі. Сьогодні — респектабельний бізнесмен, завтра — посередник у схемі, про яку краще не знати нічого зайвого. Коли батьки говорили про нього, у тата починався зубний біль.

Я повільно провела рукою по обличчю.

— Чудово, — пробурмотіла я. — Просто ідеально. Значить, щоб розібратися з убивством, корупцією й зниклими документами, нам потрібно йти в клуб, де всі знають усе… і ніхто нічого не говорить просто так.

Я глянула на Ладу.

— Скажи мені, будь ласка, — тихо додала я, — у нас узагалі хоч раз за останню добу був нормальний план?

Я замовкла, втупившись у стіл, і кілька секунд просто сиділа, слухаючи власне дихання. Усередині все знову почало стискатися — не різко, а повільно, тягуче, так, як буває перед дуже поганим рішенням.

Андрій попереджав. Чітко й однозначно: Не виходьте з дому. Нікуди. Сидіть тихо.

І це мало б означати, що він усе контролює, що ситуація під наглядом, що нам не потрібно лізти туди, де болото засмоктує по саму шию.

Але було одне «але».

Минулого разу він уже брехав мені. Не напряму — ні. Він просто мовчав. Приховував важливу інформацію, дозував правду, вирішував за мене, що мені знати можна, а що — ні. І тоді це мало дуже конкретні наслідки. Для мене. Для всіх.

І що заважає йому зробити те саме зараз?

Я знала Андрія достатньо добре, щоб розуміти: він може щиро вірити, що захищає. Що так буде краще. Безпечніше. Правильніше. Але я вже була в цій історії. Не збоку. Не «десь поруч». Я була всередині — по самі вуха.

І якщо я зараз просто сидітиму й чекатиму, поки хтось інший вирішить, що зі мною робити, — нічим добрим це не закінчиться.

Отже… знову доведеться розбиратися самій.
Як і минулого разу.

Тоді, щоправда, поряд був Льошка.

Я ледве не заплакала.
Ех, де ж ти, мій друже, коли так потрібен? Ти б одним махом вивів на чисту воду всіх супостатів, розклав би схему по поличках, знайшов би слабке місце й змусив усіх нервово курити в стороні. З тобою навіть найгірші ситуації здавалися керованими.

І чому, ну чому я тоді не погодилася відкрити детективне агентство? Дивись, зараз би не сиділа в цій повній, безпросвітній дупі.