13

Єва

Якщо хтось колись скаже, що я люблю пригоди, я без вагань запхаю цьому брехуну повну ложку дьогтю просто в рота й чемно запропоную пожувати. Повільно. Ретельно. Щоб добре запам’ятав смак власної брехні. Бо це неправда. Абсолютна, кристально чиста неправда.

Я не люблю пригоди.
Я не шукаю гострих відчуттів.
Я не прокидаюся зранку з думкою: «А що б такого безглуздого й небезпечного сьогодні втнути?»

Я просто… постійно вляпуюся.

Ніби світ має на мене якийсь особистий зуб і раз у раз підсовує ситуації, які не мають жодного сенсу, жодної логіки й жодного шансу завершитися нормально. Я можу планувати, бути обережною, уникати проблем, триматися осторонь — і все одно опинюся рівно там, де щось іде не так.

От як зараз.

Я їду геть із міста, з вимкненим телефоном, із валізою на задньому сидінні. Ховаюся на дачі в глушині, бо нас могли впізнати. Бо хтось злий. Бо хтось вирішує за мене. Бо десь поряд знову крутиться слово «вбивство», і я знову маю до цього стосунок — хай навіть опосередкований.

І все це — без жодного плану, без чіткого пояснення, без відповіді на запитання «навіщо?».

Тож ні, я не люблю пригоди. Я просто живу в режимі постійного «як так вийшло?» і щоразу дивуюся, як саме я знову тут опинилася.

— Чия це дача? — Лада зупинилася біля ґанку й критично окинула будинок поглядом, ніби оцінювала його на придатність до виживання в умовах апокаліпсису.

— Одного друга, — я недбало махнула рукою, намагаючись надати голосу максимальної легкості, мовляв, узагалі не варто звертати увагу. — Він зараз за кордоном і навіть приблизно не зрозуміло, коли повернеться. Тож можемо тут спокійно сховатися.

Слово «спокійно» прозвучало особливо оптимістично, але я вирішила не заглиблюватися.

Лада кивнула. Просто кивнула, без жодних уточнювальних запитань, без підозр і без лекцій про безпеку. Звісно. Для людини, яка втекла зі свого ж фейкового весілля, а потім якимось дивом замішалася у вбивство, перспектива сховатися на чужій дачі виглядала приблизно так само буденно, як зайти в супермаркет по хліб і молоко.

Логіка? Контекст? Здоровий глузд? Ми давно залишили їх десь позаду.

Ми занесли валізи всередину. Двері скрипнули, впускаючи нас у напівтемряву й запах старого дерева, пилу й чогось давно нежилого. Будинок був тихий, майже насторожений, ніби здивований нашій появі. Лада одразу взялася за інспекцію — ходила з кімнати в кімнату, відчиняла двері, заглядала у шафи, коментувала щось собі під ніс.

А я нарешті зупинилася.

Просто сіла на край дивана й дозволила собі переварити події останніх кількох годин. Без біганини. Без сарказму. Без спроб жартувати над власним нервовим зривом.

Картина вимальовувалася… невтішна.

Ситуація — жахлива. Перспективи — туманні, якщо не сказати тривожні. А мій нервовий тик, здається, от-от перейде зі стадії «легке посмикування» у фазу активного внутрішнього землетрусу з епіцентром десь у сонячному сплетінні.

І ще було дещо.

Погане передчуття.

Воно сиділо десь глибоко — прямо в районі діафрагми, стискаючи зсередини, не даючи нормально вдихнути. Не різкий страх, не паніка — ні. Щось значно гірше. Інтуїція. Та сама мерзотна штука, яка зазвичай з’являється ще до того, як починає сипатися все інше.

Ладине пояснення того, як саме вона вляпалася в цю історію, раптом знову спливло в голові — уривками, фразами, логічними дірками. Воно було… м’яко кажучи, сумнівним. Не настільки, щоб одразу звинуватити її у брехні. Не настільки, щоб влаштовувати допит.

Не те щоб я їй не вірила.

Але вся ця схема якось не складалася. І це мені зовсім не подобалося.

— Де документи, які ти несла Дмитру? — раптом запитала я, відчуваючи, як утома накочується новою хвилею. Тягнути далі не було сенсу. Якщо вже ми опинилися в цій глушині, без зв’язку й чіткого плану, треба було хоча б зрозуміти, з чого все почалося і що саме ми втратили. Пора вже нарешті прояснити ситуацію — без напівнатяків і недомовок.

— Вони на флешці, — відповіла Лада і, не вагаючись, полізла в сумку.

Я спостерігала за цим мовчки.

Вона розстібнула блискавку. Порилася всередині, відсуваючи речі одну за одною. Шурхіт тканини, глухий стукіт дрібниць об дно сумки — надто гучні звуки для тієї напруженої тиші, що раптом зависла між нами.

Пауза.

Лада знову занурила руку в сумку, цього разу глибше, уже безладно, швидше, ніби відмовлялася приймати очевидне. Я помітила, як напружилися її плечі. Як вона стиснула губи. Як рухи стали різкими.

І тоді вона повільно підняла на мене очі.

З таким виразом, що мені раптово, до абсурду сильно захотілося напитися. Не келих вина — ні. Чогось міцного, безкомпромісного, щоб хоча б на кілька хвилин вимкнути реальність.

— Її нема, — прошепотіла вона, ніби боялася, що якщо скаже це голосніше, світ остаточно розсиплеться.

Я кліпнула. Один раз. Другий. Мозок відмовлявся одразу обробляти почуте.

— Що значить «нема»? — повільно перепитала я, акцентуючи кожне слово.

— Ну… — Лада ковтнула повітря, відвела погляд убік. — Мабуть, я загубила флешку. В кабінеті.

Ці слова повисли в повітрі, важкі, липкі, неприйнятні.

І саме в цей момент мені реально захотілося вилаятися.

Гучно. Довго. Без цензури.

Бо якщо флешки немає, значить, уся ця історія стає в рази гіршою. І значно небезпечнішою.

— Ти хоч розумієш, що щойно сказала?! — я схопилася за голову, пальці вчепилися у волосся так, ніби це могло втримати мозок на місці. — Ти просто… просто втратила той чортів козир, яким хотіла торгувати за свою свободу?!

Голос зірвався, пішов угору, і я навіть не намагалася його стримати. Усередині все кипіло — страх, злість, безсилля злилися в один суцільний коктейль.

Лада виглядала так, ніби зараз або знепритомніє, або розплачеться, або зробить і те, й інше одночасно. Вона сиділа, зсутулившись, плечі напружені, обличчя бліде, як папір.