12

Єва

Двері зачинилися з глухим, остаточним клацанням, і лише тоді я дозволила собі видихнути. Повітря вирвалося з грудей різко, судомно, ніби я щойно виринула з-під води після надто довгого занурення. Я й сама не помітила, скільки часу затримувала подих — з тієї миті, як він переступив поріг, як простір навколо раптово звузився до кількох метрів між нами, наповнених напругою, криком і чимось ще, значно небезпечнішим за гнів.

Андрій був тут.
Не в повідомленнях. Не в спогадах. Не у нав’язливих думках, що приходили вночі, коли я намагалася переконати себе, що все скінчено.
Він був тут — живий, справжній, надто близький.

Він кричав. Його голос різав слух, бив по нервах, змушував стискатися всередині. Він звинувачував — жорстко, безапеляційно, не добираючи слів, ніби кожне з них мало влучити точно в ціль. Він кипів від злості, і ця злість відчувалася фізично: у напружених плечах, у різких рухах, у погляді, темному й важкому, як грозова хмара перед зливою. Але, попри все це, він був тут. І ця проста, абсурдна думка чомусь затьмарювала все інше.

Моє серце неслухняно калатало десь у горлі, збиваючись із ритму, ніби не могло вирішити, чи тікати, чи кинутися назустріч. Здавалося, ще трохи — і воно справді вистрибне з грудей, почне шалені перегони по квартирі, гучніші за його крик, швидші за мої думки. Пальці ледь помітно тремтіли, але я вперто стискала їх у кулаки, не дозволяючи собі ані руху, ані слабкості.

І от тоді, в цій дивній, тягучій тиші після бурі, мене накрило запитанням, від якого хотілося гірко розсміятися.
Що зі мною не так?

Він щойно практично вломився в моє житло, поводився як скажений бик, вторгся в мій простір, у мою безпеку, у мою крихку рівновагу. Будь-яка притомна людина на моєму місці давно б грюкнула дверима, послала його куди подалі й, можливо, навіть викликала поліцію. Але я не зробила нічого з цього. Я просто стояла посеред кімнати, слухала, дивилася — і ловила себе на абсолютно неприйнятній, майже ганебній думці.

Чорт забирай, він усе ще виглядав небезпечно привабливо.

Злий. Різкий. Неконтрольований.
Дуже злий.

Його лють не спотворювала — вона загострювала риси, робила погляд ще темнішим, присутність — ще відчутнішою. І замість того щоб відштовхувати, ця злість чомусь тягнула до себе, огортала, мов сильне магнітне поле, з якого неможливо вирватися без втрат. Я розуміла, наскільки це неправильно. Усвідомлювала головою. Але тіло й серце грали за власними правилами, і в цій грі я знову опинялася беззахисною.

Я стояла там, де він мене залишив, з прискореним пульсом і дивним відчуттям порожнечі після його уходу — ніби разом із ним із квартири вийшло щось важливе, небезпечне й болісно необхідне водночас.

— Єва, ти мене чуєш?

Лада гарячково смикнула мене за рукав — різко, майже боляче, — і цей рух вирвав мене з вирви думок, повернувши до реальності так само безцеремонно, як холодна вода, хлюпнута в обличчя. Квартира знову набула чітких обрисів, звуки стали гучнішими, а повітря — важчим.

— А? Що? — я кліпнула кілька разів, намагаючись зосередитися, ніби слова Лади долинали до мене крізь товщу води.

Вона дивилася на мене широко розплющеними очима, в яких читалися не просто тривога, а справжня паніка. Її пальці все ще стискали мій рукав, ніби вона боялася, що я знову «випаду» з цієї реальноості, з цього моменту.

— Я кажу: якщо Андрій так швидко нас упізнав, то що заважає іншим зробити те саме?! — випалила вона, майже не роблячи пауз між словами.

І от це вже справді подіяло.
Наче хтось різко загасив усі зайві емоції й увімкнув холодне, безжальне світло здорового глузду.

Серце ще кілька разів глухо вдарилося об ребра, але думки проясніли. Привабливість, злість, магніти й хаос — усе це відійшло на другий план, поступившись місцем тривожному, липкому усвідомленню: справа була значно серйознішою, ніж одна небажана поява Андрія.

Якщо він зміг нас упізнати так швидко, так легко — значить, ми вже давно не були такими невидимими, як мені хотілося вірити.

— Ти серйозно? — я примружилася, уважно вдивляючись у Ладине обличчя, ніби ще мала шанс упіймати мить, у якій вона раптом усміхнеться, махне рукою й скаже, що це все лише безглузде припущення, перебільшення на тлі загального стресу.

Але ні.

Жодної іронії. Жодної гри. Вона виглядала так, ніби їй ось-ось стане зле.

Обличчя зблідло, губи ледь помітно тремтіли, а погляд метався, ковзаючи кімнатою, немов вона вже шукала вихід або бодай точку опори. Це був не страх на рівні емоцій — це була паніка, що народжується з чіткого усвідомлення небезпеки.

Я повільно видихнула й провела рукою по волоссю, відкидаючи пасма назад, ніби цей простий рух міг упорядкувати думки так само, як зачіску. Пальці трохи тремтіли, але я вперто змусила себе сповільнитися, заземлитися, не дати тривозі розростися.

Окей. Добре. Без паніки.

Я майже фізично відчула, як у мені вмикається внутрішній режим виживання — холодний, логічний, той, що не дозволяє кричати й бігати колами. Так, ми пішли в казино. Так, це було не найкраще рішення в моєму житті — хоча, якщо вже бути чесною, точно й не найгірше. Так, Андрій прямо сказав, що нас могли впізнати.

Але… невже все справді настільки погано?

Я впіймала себе на тому, що шукаю бодай найменшу зачіпку, будь-яку дрібницю, яка дозволила б видихнути й сказати: «Ні, ти просто накручуєш себе». Та глухий холод усередині підказував інше. Якщо сумнів з’явився — значить, для нього вже були підстави.

— Мої батьки зараз знову за кордоном… вони не побачать новин, — пробурмотіла я тихо, майже нечутно, ніби ці слова могли подіяти як заспокійливе заклинання. Ніби достатньо просто вимовити їх уголос — і реальність стане менш загрозливою, менш гострою. — Але Костя тут…

І саме в цю мить я заклякла.

Думка обірвалася, зависла в повітрі, мов обірваний дріт під напругою. Тіло ніби закам’яніло, а всередині щось різко стиснулося, неприємно й болісно.