11

Андрій

Я гнав, не розбираючи дороги. Їхав так, ніби варто було зменшити швидкість — і я не встигну. 

Пальці стискали кермо до болю. Кісточки побіліли, шкіра натягнулася, і я майже не відчував їх. М’язи в передпліччях горіли, але я не послаблював хватки. Наче варто було відпустити — і контроль зник би остаточно.

Мене тіпало зсередини. Лють, страх, безсилля — усе перемішалося в один клубок, який застряг десь під ребрами. Я ледве стримувався, щоб не вдарити по керму кулаком. Не тому, що воно було винне. Просто треба було кудись подіти цю напругу. Цей глухий, тваринний імпульс зруйнувати хоч щось, якщо вже не можеш нічого виправити.

Я різко вдихнув, відчуваючи, як холодне повітря пекло легені.

«Ти все ускладнив», — промайнула думка.

Не вперше. І, чорт забирай, не востаннє.

Єва.

Звісно ж, вона.

Її ім’я навіть не потребувало пояснень — воно просто виникло в голові, як вирок. Коротке. Остаточне. Таке, від якого стискалися щелепи й починало гудіти в скронях.

Коли мені показали записи з камер — дві дівчини, що рухалися коридором, намагаючись триматися в тіні, — я ще тримав дистанцію. Дивився холодно, відсторонено, як дивляться на чужу проблему. Аналізував. Відмічав деталі. Робив вигляд, що це була просто ще одна справа.

А потім я побачив їх.

Одна з них була підозріло знайомою. Надто знайомою, щоб списати це на збіг. Хода. Постава. Той ледь помітний рух плечей, який неможливо було підробити. Я впізнав її не очима — нутром.

А інша…

Інша була останньою людиною, яку я сподівався там побачити.

У той момент усе стало ясно одразу. Без пауз. Без альтернатив. Пазл склався з огидною легкістю, ніби хтось спеціально збирав його для мене.

Єва.
Чорт забирай, Єва.

Побачити її поруч із Ладою було як отримати прямий удар у лице. Без попередження. Без шансу підготуватися. 

Я одразу зрозумів: усе було значно гірше, ніж я думав.

Одне діло було — Єва сама. У своїй упертій, небезпечній звичці лізти туди, де їй не місце. І зовсім інше — Єва поруч із Ладою. З цією історією. З цими боргами. З цим трупом, який тепер висів над усіма нами, як вирок.

Вона знову встрягла в лайно. І знову це лайно мало прямий, чіткий, до болю знайомий стосунок до мене.

Який же я був ідіот.

Три місяці. Я тримався три довбані місяці.

Не писав. Не дзвонив. Не шукав зустрічей. Не питав, як вона.

Я викреслив її зі свого щоденного життя так старанно, ніби це була операція з видалення чогось життєво небезпечного. Розгрібав усе, що лишилося після тієї історії. Закривав хвости. Прибирав наслідки. Робив усе правильно. Раціонально. Холодно.

Я переконував себе, що так буде краще. Що так буде безпечніше — для неї. Що якщо мене не буде поруч, вона нарешті житиме нормально.

Але ж ні.

Щойно я побачив її на записі, увесь мій клятий самоконтроль полетів під три чорти. Не тріснув — розсипався. В одну мить. Без шансів на відновлення.

У грудях щось різко стиснулося. Знайоме, огидне відчуття — суміш злості, страху й відповідальності, від якої неможливо було відмахнутися. Я зрозумів одне: мені було байдуже, чого я собі наобіцяв. Байдуже, що вирішив три місяці тому.

Бо Єва знову була там, де їй не місце. І якщо я зараз не втручуся — цього разу все могло закінчитися значно гірше.

А отже, вибору в мене не було з самого початку.

Тому зараз я летів за такою знайомою мені адресою, перепригуючи через сходинки, підіймаючись на її поверх ігноруючи ліфт, ніби давав собі шанс заспокоїтися.

Я мало не вибив кляті двері.

Серйозно. Ще один удар — і замок би не витримав. Мене тримав не здоровий глузд, не правила і не страх наслідків. Мене тримало лише одне: я знав, що вона була по той бік. Жива. Налякана. І, як завжди, намагалася зробити вигляд, що все під контролем.

Я знав, що вона була там. Знав, що затамувала подих. Знав, що стояла десь поруч із дверима й слухала кожен звук, кожен мій рух, ніби від цього залежало її життя.

І, чорт забирай, воно залежало.

Я знав, що вона намагалася сховатися. Від ситуації. Від проблем. Від мене. Як робила завжди — ховаючись за сарказмом, за впертістю, за цим клятим «я сама впораюся».

Але біс із тим. Я не міг дозволити їй сховатися від мене.

Не тепер. Не після всього. Не після того, що я побачив на тих записах.

І ось двері нарешті відчинилися.

І я стояв перед нею.

Світ навколо ніби зсунувся, стиснувся до одного єдиного кадру. Усе зайве зникало — шум, повітря, логіка. Була тільки вона.

Така ж уперта. Така ж зухвала. Така ж до болю жива.

І така ж красива, як у той день, коли я вирішив, що маю її відпустити. Коли переконав себе, що любов — це іноді піти. Коли зробив вигляд, що зможу жити з цією думкою.

Дурень.

Її погляд був напружений, гострий, з тим самим викликом, який завжди зводив мене з розуму. Вона стояла рівно, ніби не боялася. Ніби не тремтіла всередині. Але я бачив більше, ніж вона хотіла б. Бачив страх під злістю. Втому під сарказмом. І те крихке «не залишай», яке вона ніколи не вимовляла вголос.

І в цей момент я знав.

Я не міг.

Не міг знову відступити. Не міг знову зробити вигляд, що це не моя війна. Не міг дозволити їй ще раз пройти крізь це самій.

Я пішов, щоб урятувати її. Але повернувся, бо без неї мене просто не існуватиме.

І це усвідомлення било сильніше за будь-який удар.

Бо тепер я знав напевно: відпустити її було найжахливішим рішенням у моєму житті. І я більше не збирався його повторювати.

Варто було мені на мить відвести від неї погляд, щоб мати змогу ковтнути такого необхідного повітря, як я побачив Ладу. У голові миттєво складалася картина — не повна, але достатньо чітка, щоб стало зле. Я відчував, як у грудях піднімалася злість. Не та, холодна й розрахована, а гаряча, неконтрольована. Та, що не питала дозволу.