10

Єва

Черговий дзвінок у двері пролунав так голосно й різко, що я мимоволі здригнулася. Наче хтось спеціально бив по нервах, перевіряючи, коли вони остаточно здадуть. Серце зробило кульбіт — короткий, болючий — і впало кудись у район шлунка, залишивши по собі відчуття порожнечі й холоду.

Я перевела погляд на Ладу.

Вона дивилася на мене з таким жахом, що не потребував жодних пояснень. Вона розуміла. Не здогадувалася — розуміла: Андрій прийшов сюди не просто так. Його поява не була збігом, і саме це лякало найбільше.

Чоловік, який уникав мене останні місяці. Який мовчки викреслив мене зі свого життя, ніби я ніколи в ньому не існувала. Тепер саме тероризував мій домофон. Він хотів потрапити в мою квартиру. 

Одразу після того, як ми побачили себе на екранах.

Це усвідомлення накрило хвилею. Холодною. Важкою. Такою, від якої стискає груди. Він знав. Не міг не знати. Новини бачили всі.

І Андрій з’явився надто швидко, щоб це було випадковістю.

Я відчула, як по спині повільно піднімається знайомий холод — той самий, що з’являється, коли ситуація виходить за межі й заходить у сіру зону, де правила вже не працюють.

За дверима стояла людина з наміром. І я зовсім не була певна, що хочу знати, з яким саме.

— Не відчиняй… — прошепотіла Лада, судомно смикаючи мене за рукав, ніби могла фізично втримати на місці. Її пальці тремтіли. — Будь ласка. Просто не відчиняй.

Чудова ідея. Просто геніальна.

Якби ж Андрій не був таким упертим.

Я ще не встигла відповісти, як за дверима пролунав його голос — гучний, різкий, без жодних спроб удавати ввічливість. Він ударив по тиші, як кувалда.

— Єва, я знаю, що ти вдома! — гримнув він. — Відчиняй, поки я не вибив ці кляті двері!

Слова впали важко, з металевим присмаком. Не погроза — попередження.

Мене скувало миттєво. Наче хтось різко смикнув стоп-кран усередині. Дихання перехопило, м’язи напружилися, а в голові блискавкою промайнула одна-єдина думка: він не жартує.

Бо Андрій був саме з таких людей. Якщо він казав, що виб’є двері — значить, він їх виб’є.

У животі знову скрутило.

Я стрельнула поглядом у Ладу. Вона стояла бліда, притискаючи руку до грудей, і дивилася на мене так, ніби я зараз вирішувала не просто — відчиняти двері чи ні, — а чи залишамося ми живими після цього рішення.

Її очі благали: не роби цього. Мої — вже шукали вихід.

— Що робити?! — вирвалося в мене пошепки, але так різко, що це радше було схоже на зойк.

— Може… — Лада судомно ковтнула, оглядаючись, ніби вперше бачила квартиру. — Може, сховаємося?

— Де?! — я майже розсміялася, але сміх вийшов нервовий і ломаный. — У шафі?! 

Ми стояли посеред коридору, дивлячись одна на одну, як дві людини, які одночасно усвідомили: жодного хорошого варіанту в нас немає. Усе, що залишалося, — вибирати між поганим і катастрофічним.

Дзвінок знову задзеленчав. Цього разу довше, агресивніше, ніби він навмисне затис кнопку й не збирався відпускати.

І майже одразу — глухий удар у двері. Двері здригнулися. Замок глухо дзенькнув, ніби ображено.

— Єва! — пролунало з того боку. Голос був ближче. Нетерплячіший. — Я ж сказав: відчиняй!

Ну все. Кінець. Відсидітися не вийде. Умовляти — теж. 

Я зітхнула так глибоко, ніби намагалася втягнути в легені останній шматок спокою. Притисла долоню до обличчя, провела пальцями по скронях, на мить заплющила очі.

Зберися.
Просто зберися.

Я зробила крок до дверей. Другий. Взялася за ключ. Я провернула його в замку.

Клац.

І ще до того, як двері почали відчинятися, я зрозуміла: це була помилка.

Андрій увірвався в квартиру, наче буря. Наче я не відчинила двері, а власноруч зняла їх із петель і запросила стихійне лихо всередину. Повітря одразу змінилося — стало важким, напруженим, зарядженим його присутністю. Він заповнив собою простір миттєво, без жодних зусиль, так, як умів лише він.

— Ти що собі думаєш?! — рикнув він, і в його голосі було стільки злості, що, здавалося, ще трохи — і стіни почнуть диміти.

Від тону я інстинктивно відступила на крок. Просто рефлекс. Тіло зреагувало швидше за розум, хоча внутрішній голос уперто твердив: я не винна. Ну, принаймні, не настільки, щоб на мене зараз дивилися так, ніби я щойно підпалила половину міста.

Він виглядав…
Чорт.

Навіть зараз. Навіть у цю мить, коли з нього буквально перло люттю, він виглядав так, що мені хотілося зробити крок не назад, а вперед. Зібраний, напружений, небезпечний — як дракон, який щойно вирішив, що в нього вкрали щось дуже цінне. У ньому було щось дике й водночас до болю знайоме. Те саме, від чого колись перехоплювало подих. Те саме, через що я свого часу дозволила йому підійти надто близько.

Зосередься, — гаркнула я собі подумки.

Але погляд уперто ковзав по ньому сам. По тому, як він стояв. По тому, як напружилися плечі. По тому, як він дивився — прямо, різко, ніби намагався пробити мене наскрізь. І в голові, зовсім недоречно, спалахнула думка: як же ж він, чорт забирай, гарно виглядає.

Не час.
Не місце.
І точно не людина.

Мене майже розлютило те, що навіть зараз, у цій ситуації, мій мозок дозволяв собі такі збої. Наче все, що сталося — труп, новини, страх, Лада за спиною — було недостатньо важливим, щоб перекрити старі, небезпечні асоціації.

Та що з тобою не так, Єво? — злісно подумала я.

Я стиснула зуби, змусила себе відірвати погляд і зібрати рештки самоконтролю.

— І ти тут? Чудово! — гаркнув він, миттєво вихоплюючи поглядом Ладу, ніби тільки тепер помітив її присутність. — Обидві ідіотки на місці!

Його голос був різкий, злий, наповнений тією самою холодною люттю, від якої повітря в коридорі здавалося важчим.

— Який милий комплімент, — сухо кинула я, схрестивши руки на грудях і дивлячись йому просто в очі. — Ти завжди так чарівно вітаєшся, чи це ексклюзив для близького кола?