9

Єва

Мені терміново потрібен шаман. Або хоча б священник із пристойним запасом свяченої води. У крайньому разі — екзорцист. І не один. На зміну.

Я стояла посеред кімнати, мов зависла між «зараз знепритомнію» і «мені терміново треба бігти, але куди — невідомо». Повітря здавалося надто густим, стіни — занадто близькими, а реальність — підозріло погано змонтованою.

Я намагалася осмислити все, що щойно почула й побачила. Без істерик. Без криків. Просто скласти факти в логічний ланцюг. Проблема була в тому, що логіки тут не існувало. Лише хаос, у якому я знову опинилася не з власної волі.

Вдруге.
Вдруге, бляха, — подумала я.

Вдруге в моєму житті хтось був мертвий.
І знову всі стрілки дивним чином вели в мій бік.

Якщо минулого разу я ще могла вмовити себе повірити, що це прикра випадковість — збіг, дурна удача, чорна смуга, — то тепер мозок уперто відмовлявся приймати цю версію. Два рази — це вже не випадковість. Це тенденція. Або діагноз.

Я повільно обвела поглядом кімнату, ніби очікуючи побачити десь у кутку приховану камеру. Або напис: «Вітаємо, ви учасниця реаліті-шоу!»

Нічого.

Тільки тиша й відчуття, що Всесвіт десь там, за лаштунками, дуже старається.

Я серйозно починала підозрювати: або мене хтось прокляв — ґрунтовно, з ритуалами, свічками й обов’язковим шепотом латинською, — або ж сам Всесвіт вирішив по-знущатися. Без пояснень. Просто тому, що може.

— Та що ж це за життя таке?! — я схопилася за голову, пальці вп’ялися у волосся, ніби я справді могла витрусити з нього цей кошмар.

Слова вирвалися самі — різкі, злі, з присмаком істерики. Моє бурмотіння з розряду «за що мені все це?» набирало обертів, переходячи в потік проклять, адресованих і долі, і людям, і, здається, самому Всесвіту.

— Єво… — тихо озвалася Лада. — Ти ж не можеш мене зараз просто отак кинути…

Я різко розвернулася до неї, аж повітря зрушилося від мого руху.

— Дивися на мене! — я почала розмахувати руками, не стримуючи ні тремтіння, ні злості. — У мене на лобі, випадково, не написано: «Волонтер для допомоги у вирішенні проблем після ідіотських рішень»?!

Голос зірвався, але я не зупинилася ні на секунду.

Лада відкрила рота, очевидно збираючись щось сказати, але я не дала їй жодного шансу.

— Я! Вже! Допомагала! Одній! — кожне слово било, як удар. — І знаєш, чим це закінчилося?!

Я зробила крок до неї, стискаючи кулаки.

— Вона виявилася вбивцею! — майже закричала я. — І мене підставила! Мене! Я була головною підозрюваною! Я ходила на допити, жила з валідолом у кишені й думкою, що одного дня за мною просто прийдуть! Я ледве не сіла у в’язницю!

Мені бракувало повітря. Серце калатало так, що я чула його у вухах.

Лада винувато насупилася, плечі опустилися, ніби її притиснуло вагою слів.

— Я не… — почала вона, але знову замовкла.

Я відвела погляд, намагаючись заспокоїти дихання. Злість пульсувала, але під нею було щось інше. Страх. Той самий, старий, знайомий. Страх повторення.

— Я більше так не можу, — сказала я вже тихіше, але не менш жорстко. — Я не рятувальний круг. І не гріховідпущення.

— Але ж це інша ситуація… — обережно почала Лада, ніби ступала по тонкому льоду.

— Ага, звісно, інша! — я саркастично розсміялася, різко, майже істерично. Сміх вийшов сухий і чужий, без жодної краплі веселощів. — Цього разу я хоча б не прийшла до тями біля трупа! Маленький прогрес, правда? Але фінал усе одно той самий: Єва — номер один у списку підозрюваних. Аплодисменти. Клас. Просто клас.

Я різко зрушила з місця й почала ходити квартирою. Туди-сюди. Кроки були швидкі, рвані, без напрямку. Я металася, як загнаний звір у клітці, якому раптово відкрили двері, але він не знає, куди бігти.

Мене дратувало все. Стіни, що тиснули. Меблі, які траплялися на шляху. Власні думки, що лізли в голову без дозволу.

— Ти розумієш, що це означає? — кинула я, навіть не дивлячись на Ладу. — Камери. Свідки. Новини. Поліція, яка вже склала собі красиву картинку. І в цій картинці ми з тобою — ідеальні лиходійки. Дві жінки, казино, вбивство, втеча. Сюжет сам себе продає.

Я зупинилася, вперлася долонями в спинку крісла й важко видихнула.

— І найсмішніше, — додала я тихіше, — що я вже знаю, як це закінчується. Допити. Підозри. Погляди, які ніби кажуть: ми тобі не віримо. І кожен твій рух — проти тебе.

Лада мовчки дивилася на мене. Не перебивала. Не намагалася виправдовуватися. Вона, здається, нарешті зрозуміла: зараз будь-яке слово буде зайвим.

Її тиша була правильним вибором.

Бо я ще не закінчила.

Я знову рушила, відчуваючи, як контроль вислизає з рук, розсипається, мов пісок. І десь глибоко всередині визрівала думка, яка лякала більше за все інше.

Якщо я не зупинюся зараз — я зроблю щось, про що потім пошкодую.

— Це все через тебе! — гаркнула я, не стримавшись, різко обертаючись до неї. Злість прорвалася назовні, як перегріта пара. — Через тебе, Ладо! Я ж знала, що не варто в це влазити! Я це відчувала. Але ні — «Єва, допоможи», «Єва, я в небезпеці», «Єва, мені більше нікуди йти»!

Кожну фразу я вимовляла з інтонацією пародії, перекручуючи її прохання так, ніби вони тепер звучали фальшиво й огидно.

— Але ж ти і справді єдина, до кого я можу звернутися… — пробурмотіла Лада, відступаючи на крок, ніби я могла вдарити її словами фізично.

— Ага, звісно! — фиркнула я. — Бо більше нема такої ідіотки, як я!

Я знову почала намотувати кола кімнатою. Швидше. Різкіше. Руки махали самі, ніби намагалися викинути з мене напругу. Я бурмотіла щось собі під ніс, уривками, безладно, але кожна думка була просочена люттю.

— Одна аферистка вже мене підставила… — проговорила я, майже задихаючись. — Я через це ледь не опинилася у в’язниці. Ледь не втратила все. Спокій. Репутацію. Нормальне життя.