8

Єва

Ну і що, питається, я щойно вислухала?

Це був не просто якийсь абстрактний «чоловік, через якого у Лади проблеми». Не умовна фігура з темного минулого, не тінь, яку можна було б обійти стороною. Це був її наречений.
Наречений, Карл.

І він тепер… мертвий.

А я, наївна душа, ще кілька годин тому думала, що ми просто вляпалися в якусь банальну аферу. Ну знаєте — класичний набір: гроші, борги, погані рішення, кримінальні штучки з розряду «не лізь — і воно якось розсмокчеться». Те, що принаймні гіпотетично можна розрулити. Домовитися. Заплатити. Зникнути.

А тут — труп.
Знову.

Це слово відбивалося в голові глухим ехом, як удар молотка. Другий раз. Другий бляха раз у моєму житті мій безглуздий вчинок закінчується мертвим тілом.

Я навіть не могла визначити, яка частина цієї розповіді бісила мене більше.

Та, де Лада колись вирішила вийти заміж назло — як підліток із розбитим серцем, тільки з мільйонами, контрактами й кримінальним підтекстом?
Чи та, де вона просто взяла й утекла з-під вінця, залишивши після себе фінансову вирву й розлючених людей?
Чи та, де вона без жодного попередження запхала мене у своє минуле, навіть не спитавши, чи мені це взагалі потрібно?

А може, найбільше мене бісило те, що вона взагалі з’явилася в моєму житті. Зі своїми таємницями, драмами, кривавими наслідками й умінням втягувати інших у власний хаос.

Я повільно провела долонею по обличчю.

Боже, це ж елементарна азбука кримінального ідіотизму. Перший урок, перша сторінка. Великими літерами: бачиш труп — не чіпай нічого, що може бути речовим доказом. Просто відійди. Подзвони. Вийди. Закрий очі, якщо треба.

Але ні.

Лада вирішила взяти ніж.

Просто взяти. Просто торкнутися. Просто залишити свої відбитки на єдиній речі, яка кричить про злочин голосніше за все інше.

А я… я взагалі виглядаю як співучасниця. Людина, у квартирі якої переховується наречена небіжчика. 

Чудово.
Просто чудово.

Здається, мій рівень невезіння щойно досяг нових, раніше недосліджених висот. Я офіційно стала персонажем поганої кримінальної комедії — тієї самої, де героїня робить все правильно, але реальність уперто відповідає їй: «А от і ні». І що найгірше — це ще навіть не фінал. Це лише перший акт, у якому всі ще живі… ну, майже всі.

— Чудово, Ладо, — я схрестила руки на грудях і подивилася на неї так, як дивиться людина, в якої щойно луснув останній нерв. Не натягнувся. Не задрижав. Саме луснув. — Твій наречений тепер труп, отже, проблеми, за твоєю логікою, зникли самі собою. А раз так — ти можеш пакувати речі й вимітатися з моєї квартири.

Лада закліпала очима. Повільно. Розгублено. Так, ніби слова долетіли до неї із запізненням у кілька секунд.

— Що?..

— Ти глуха? — я розвела руками, вже навіть не намагаючись приховати роздратування. — Двері там. Прямо, потім ліворуч. На виході не забудь прихопити всі свої проблеми, які ти принесла сюди разом із собою. Бажано — оптом.

— Але… — вона зробила крок до мене, й у її погляді з’явилася паніка, швидка й липка. — Єво, будь ласка. Дай мені ще кілька днів…

— Ні.

— Хоча б два!

— Ні.

— Один!

— Ні.

Кожне моє «ні» падало, як гільйотина. Без емоцій. Без пауз.

Лада схопила мене за руку й подивилася очима кошеняти, яке от-от залишиться на морозі. Величезні, вологі, повні відчайдушної надії.

— Єво, будь ласка… Я не знаю, куди йти!

— Це не моя проблема, — я різко висмикнула руку. — Можеш зняти номер у готелі. Або піти до батька.

— Батько мене вб’є…

— Принаймні я не буду до цього причетна, — відрізала я.

Я схопила пульт і з такою злістю натиснула кнопку, ніби вона була винна у всьому цьому хаосі. Телевізор загорівся, заливши кімнату блакитнуватим світлом. Лише б не чути її голос. Лише б не слухати благання. Лише б не передумати.

…І саме в цей момент світова карма вирішила продемонструвати, що вона таки існує.

І що почуття гумору в неї — вкрай чорне.

На екрані саме транслювали новини.

Я навіть не одразу зрозуміла, що саме дивлюся — мозок уперто намагався вдавати, що це просто фоновий шум. Але кадр був надто чітким, надто знайомим, щоб його ігнорувати. Ведучий із бездоганно серйозним обличчям дивився прямо в камеру. За його спиною — фото казино. Того самого. Занадто знайомого. А під зображенням — жирний, агресивний заголовок, який бив по очах:

«ВЛАСНИКА ЗАКЛАДУ ВБИТО».

Усередині мене щось різко стиснулося, згорнулося в маленький холодний клубок і вп’ялося кігтями десь під ребрами. Дихати стало важче. Я навіть не одразу помітила, що перестала кліпати.

Лада застигла поруч, мов статуя. Не зводила очей з екрана. Її обличчя повільно втрачало колір.

— Минулої ночі в одному з елітних гральних закладів міста було знайдено мертвим його власника, Дмитра Горобця, — монотонно, без жодної емоції повідомляв ведучий.

Його голос звучав так, ніби він говорив про погоду. Про щось далеке й безпечне. Не про людину, біля тіла якої ми стояли кілька годин тому.

— За інформацією джерел, у момент убивства в казино перебували дві жінки, які привернули увагу охорони, — продовжив він. — Вони направилися до приватних кабінетів, а згодом поспіхом залишили будівлю.

Моє серце глухо вдарилося об ребра.

Дві жінки.

Я повільно перевела погляд на Ладу. Вона не кліпала. Не дихала. Принаймні так здавалося.

Ведучий ледь нахилив голову, ніби надаючи словам ще більшої ваги.

— Ми отримали ексклюзивні кадри з камер спостереження. Поліція просить усіх, хто впізнає цих осіб, негайно повідомити на гарячу лінію.

І тут показали нас.

Світ ніби клацнув перемикачем.

На великому екрані з’явилося відео: зернисте, трохи розмите, але достатньо чітке. Дві дівчини, які дуже старалися виглядати інкогніто. Опущені голови. Швидкі кроки. Нервові рухи.