7

Єва

Я не любила ранок.

Особливо після такого вечора.

Ранок мав огидну властивість безжально повертати до реальності, змушувати відкривати очі й визнавати: усе, що сталося, не було ні сном, ні маренням, ні наслідком перевтоми. Це було насправді. І від того ставало ще гірше.

Звісно, я так і не заснула до самого світанку. Лежала, дивлячись у стелю, й безкінечно прокручувала в голові кожну дрібницю ночі. Кожен рух. Кожне слово. Кожен звук. Мозок уперто відмовлявся вимикатися, знову й знову повертаючи мене до одного факту: це сталося вдруге. Другий, бляха, раз я опинилася біля трупа.

І якщо минулого разу мене туди спеціально заманили — холоднокровно, розраховано, без права вибору, — то цього разу все було інакше. Цього разу я сама. Добровільно. За власною згодою. На своїх ногах поперлася в те кляте місце, ніби не мала ні інстинкту самозбереження, ні здорового глузду.

Я всю ніч прислухалася до звуків у квартирі. До кожного скрипу, до шелесту, до ледь чутного руху повітря. Мені здавалося, що я зможу на слух визначити, чи заспокоїлася вже Лада, чи ще досі сидить десь, згорнувшись у клубок із власним жахом.

Звісно, я вчинила не як найкраща людина, залишивши її саму приходити до тями. Але я чесно знала: мені було небезпечно бути поруч. Я погано контролювала себе. Мене трясло не менше, ніж її, просто я вміла це ховати. Одне різке слово, один неправильний погляд — і я могла зробити тільки гірше.

Тому я й вирішила дати час.
Не їй.
Собі.

Але щойно годинник пробив сьому, я зрозуміла: чекати більше не можу. Мить, коли терпіння закінчується, завжди відчувається фізично — ніби всередині щось ламається. Я підвелася, провела долонею по обличчю й вийшла з кімнати.

Лада, між іншим, виглядала так, ніби нічого екстраординарного не сталося.

Спокійна. Зібрана. Навіть… жувала круасан.

Вона сиділа за столом, акуратно тримаючи чашку кави, волосся зібране, рухи розмірені. Жодної паніки. Жодних слідів нічного жаху. Я на мить зависла просто в дверях, не вірячи власним очам.

— Ти щось їсти будеш? — буденно запитала вона, помітивши мене.

Ніби ми просто повернулися з вечірньої прогулянки. Ніби ніч не залишила за собою тіней.

Я глибоко вдихнула й зробила крок уперед.

— Пояснення.

Лада зробила неквапливий, майже демонстративний ковток кави, уважно роздивилася свої нігті — так, ніби саме вони зараз були найважливішими у світі, — і лише тоді кивнула.

— Ладо…

— Ні! Зараз же!

Вона перевела на мене погляд. Кілька секунд мовчки дивилася, а потім, ніби змирившись із неминучим, видихнула:

— Ну, якщо коротко…

— Не коротко! — гаркнула я, відчуваючи, як напруга зривається з ланцюга. — Я хочу знати все.

Лада важко зітхнула, відклала круасан, витерла пальці серветкою й картинно розправила плечі — як людина, яка готується до довгої й неприємної розповіді.

— Ну добре, — сказала вона тихіше. — Тоді з самого початку.

Я схрестила руки на грудях і обіперлася стегнами об край столу. Холодна поверхня вперлася в тіло, ніби спеціально нагадуючи: це не розмова за кавою. Це допит. І виходу з нього без відповідей не буде.

— Усе почалося з… кохання, — Лада зробила театральну паузу, надто довгу, надто показову.

Я на мить завмерла.
Навіть дихання затримала.

Мені справді здалося, що я неправильно почула. Що мозок, змучений безсонною ніччю, просто підсунув знайоме слово, яке тут не мало жодного права звучати. Але ні. Вона вимовила саме його. Чітко. Виразно.
Кохання.

— Він був ідеальним, — продовжила Лада, дивлячись кудись повз мене. — Не просто чоловіком — втіленням усіх моїх мрій. Високий. Харизматичний. Такий, що заходить у кімнату — і всі одразу відчувають його присутність. Знаєш цей тип людей? Їм не потрібно нічого говорити. Вони просто… є.

Вона злегка посміхнулася, але в тій усмішці не було радості.

— У нього було це… як сказати… внутрішнє світло.

— Ага. Ліхтарик, — пробурмотіла я, не стримавшись.

Сарказм був моїм єдиним способом не вибухнути.

Лада навіть не моргнула. Проігнорувала, ніби мої слова просто не дісталися до неї.

— Ми були разом, і мені здавалося, що це назавжди, — сказала вона тихіше. — Що я нарешті зробила правильний вибір. Але… сталося дещо. Річ, яку він не зміг прийняти.

Вона знизала плечима.

— Це не має прямого відношення до справи, — поспіхом додала, — але саме через це він пішов. Подивився на мене так, ніби я йому чужа. Ні злості. Ні сліз. Просто… порожнеча. Розвернувся — і пішов.

Її пальці повільно стиснулися в кулак. Кісточки побіліли. Потім вона різко розтиснула долоню, ніби намагалася викинути спогади з голови, струсити їх, як пил.

— Було боляче, — сказала вона після паузи. — Дуже. А злість… вона просто зашкалювала. Я не знала, куди її подіти. І тоді я зробила те, що будь-яка розумна, доросла, емоційно стабільна жінка ніколи б не зробила.

Я примружилася.

— Навіть боюся запитати, що саме…

— Вирішила вийти заміж за іншого.

Я глибоко вдихнула.
Ну звісно.

Світ одразу став на свої місця. Абсурдні рішення. Радикальні жести. Класика.

Лада кивнула, ніби підтверджуючи власну, викривлену логіку.

— Я хотіла, щоб він побачив, — продовжила вона. — Щоб зрозумів: я його не потребую. Що без нього моє життя не розвалилося. Що в мене все прекрасно. А найкращий спосіб це довести — зробити щось максимально радикальне. Так я й стала нареченою.

Вона замовкла на мить і кинула на мене швидкий, насторожений погляд — ніби перевіряла, чи я ще тримаю себе в руках і не збираюся виставити її за двері.

— Він був… — Лада поморщилася. — Скажімо так, не найкращим вибором. Репутація сумнівна. Методи — ще сумнівніші. А з моїм колишнім у них були свої… давні розбіжності в поглядах. І це, як не дивно, стало вирішальним.