6

Єва

Я точно знала, що пошкодую про свою згоду. Знала це ще в ту мить, коли кивнула Ладі, навіть не дослухавши, у що саме вплутуюся. Я чудово розуміла: з цією дивною дівчиною в принципі не може відбуватися нічого нормально. Ніколи. За жодних обставин. Але це… це було вже за межею.

— Ні. Ні… ні… ні… і ще раз ні! — я різко обернулася до неї, відчуваючи, як паніка піднімається зсередини й тремтить у погляді.

— А мені навіть подобається, — протягнула вона, розтягнувши губи в широченній,  задоволеній усмішці. — Ти зараз виглядаєш як фатальна красуня, яка зражає чоловіків наповал одним лише поглядом.

— Ладо, дідько, яка ще фатальна красуня? — вибухнула я. — Я маю вигляд жінки всім відомої професії!

— Ой, не перебільшуй, — байдуже відмахнулася вона. — Так зараз вбирається переважна більшість жінок. Просто ти не звикла…

— Не звикла до чого? — я підвищила голос. — Мати вигляд хвойди?!

Я різко обернулася до високого дзеркала й втупилася у відображення. Дивилася довго, уважно, майже болісно, намагаючись знайти там себе. Десь дуже… дуже глибоко — я знала — була схована справжня я. Але зараз її майже не було видно.

Яскраво-руде волосся — такого відтінку, у який мені б не спало на думку пофарбуватися навіть у стані алкогольного сп’яніння. А як усім відомо, саме в такому стані люди здатні на найбезглуздіші вчинки. Макіяж був кричущим: важкий смокі-айс, яскраво-червона помада, і такий шар рум’ян, що, здавалося, мої скроні можна було б побачити з космосу.

А як фінальний акорд — неймовірно коротка, обтисла сукня яскраво-червоного кольору. Вона не стільки прикривала тіло, скільки безсоромно демонструвала усе, залишаючи мінімум простору для фантазії.

— Ти спеціально перетворила мене на магніт для биків? — прошипіла я, не відводячи погляду від дзеркала.

Лада закотила очі.

— Ти так говориш лише тому, що не звикла бачити себе в такому образі, — спокійно сказала вона. — Насправді ти маєш неймовірно сексуальний вигляд.

— Ладо, — мій голос зірвався, — я не хочу сексуальний. Я хочу непомітний. І взагалі… де ти все це взяла? У моєму гардеробі ніколи не було таких речей!

— Ну, — вона знизала плечима, — тут варто подякувати тим, хто вигадав онлайн-покупки з доставкою.

Я повільно повернула до неї голову.

— Почекай… ти хочеш сказати, що замовила цей абсурдний одяг онлайн? — у мене перехопило  подих. — Отже, ти вже деякий час усе це планувала…

— Єво, — різко перебила вона, взуваючи туфлі на неймовірно високих підборах, — ти зараз думаєш зовсім не про те.

Я опустила погляд. Поруч стояла ще одна пара — такі самі туфлі, тільки червоного кольору. І вони чекали на мене.

Я знову глянула на Ладу — і змушена була визнати: її маскарад удався ідеально. Я б ніколи в житті не впізнала її, якби зустріла десь на вулиці. З яскравої, харизматичної блондинки вона перетворилася на фатальну брюнетку з пишними локонами. Тональна основа надала її шкірі бронзового відтінку, а майстерно накладений макіяж зробив її схожою на жінку з іспанськими коренями. Дуже вродливу жінку — хоч як мені не хотілося це визнавати.

Коротка сукня з високим коміром під горло й довгими рукавами приховувала тіло, але водночас абсолютно відкривала її високі, стрункі ноги. Підбори робили їх ще довшими. Вона виглядала неймовірно.

Я знову обернулася до дзеркала й скептично оглянула себе. Якщо бути чесною… ми обидві мали досить непоганий вигляд. Якщо не брати до уваги той факт, що при здоровому глузді я б ніколи не наділа б такого — за жодних обставин.

Але зараз мій глузд навряд чи можна було назвати здоровим, раз я взагалі погодилася на цей абсурд.

— Добре, — сказала Лада, хапаючи сумку. — Таксі вже чекає. Ти готова?

— Звісно ж ні, — сухо відповіла я. — Але впевнена, тебе це мало хвилює.

Я зітхнула, втиснула ноги в підбори, які, на диво, виявилися досить зручними. Накинула пальто й трохи полегшено видихнула — воно хоча б частково прикривало те неподобство, яке Лада гордо називала сукнею.

Сприймай це як захопливу гру, — заспокоювала я себе подумки, крокуючи до авто з шашкою на даху.
Зрештою, це новий досвід.

Хоча глибоко всередині я вже знала: цей досвід мені ще дорого обійдеться.

Ми їхали нічним містом, розрізаючи темряву жовтими смугами ліхтарів, під веселу композицію, яка останнім часом лунала, здається, з кожної праски й кожного динаміка в країні. Жіночий голос бадьоро виводив щось про оптимізм, про те, що життя прекрасне, що потрібно ловити момент і насолоджуватися кожною хвилиною, ніби проблем не існує взагалі, а світ складається винятково з сонця, усмішок і вдалих збігів.

Чомусь цієї радості я зовсім не розділяла.

Музика била по нервах своєю безтурботністю, і від цього ставало лише гірше. Я сперлася головою об холодне скло й на мить заплющила очі, але спокій так і не прийшов. Усередині все було напружене, мов струна.

Я повернула голову й крадькома глянула на Ладу. Вона сиділа поруч абсолютно розслаблена, схилившись над телефоном, і щось швидко друкувала, ледь помітно посміхаючись. Пальці бігали по екрану впевнено й легко, ніби вона писала не повідомлення, а сценарій до фільму, де все давно вирішено й фінал її цілком влаштовує. Вона не нервувала. Ані трохи. Схоже, ця поїздка була для неї чимось буденним — черговою пригодою, дрібницею, вартою лише кількох повідомлень.

А от я нервувала.

І справа була навіть не в тому, що ми їхали в якесь загадкове місце на якусь не менш загадкову зустріч із невідомо ким. Це було б занадто просто. Насправді мене накрило інше — раптове, важке усвідомлення, яке впало на плечі, мов холодна вода: я знову дозволила втягнути себе в авантюру.

Пам’ять миттєво підсунула мені кадри з минулого досвіду — не надто приємні, різкі, із гірким присмаком наслідків. Я вже знала, чим зазвичай для мене закінчуються такі історії. І саме це лякало найбільше.