5

Єва

Ще через два дні я ледве дотягла себе додому. День видався довгим, виснажливим і непропорційно важким навіть для мого вже зламаного терпіння. Ноги ниючі, голова гуде, думки плутаються, а єдине бажання — скинути з себе весь цей день разом із одягом і залізти в гарячу ванну так глибоко, щоб вода стерла не лише втому, а й останній тиждень мого життя.

Я тільки-но переступила поріг квартири, машинально зачинила за собою двері, зняла туфлі й поставила їх рівно біля стіни — жест, який я завжди робила автоматично, коли сил думати вже не залишалося. Сумка з глухим стуком впала на підлогу. Я потягнулася до вимикача, уявляючи гарячу воду, пару, тишу й хоча б пів години без чужих голосів.

І саме в цей момент я її помітила.

Лада сиділа на дивані. Нерухомо. Занадто нерухомо. Вона навіть не повернулася на звук, не сказала своє звичне «О, привіт», не кинула жодного коментаря. Вона просто втупилася в стіну перед собою з таким виразом обличчя, ніби щойно дізналася про глобальне потепління, неминучий кінець людства і — чомусь — власну персональну відповідальність за все це одразу.

Її плечі були напружені, руки складені на колінах, погляд скляний і абсолютно відсутній. У вітальні стояла дивна тиша — не затишна й не спокійна, а густа, важка, така, що її хотілося або розрізати ножем, або втекти з неї.

Я зупинилася посеред коридору.

Повільно підняла голову.
Прищурилася.

Усередині мене клацнув невидимий перемикач.

Ні, — подумала я. — Тільки не це. Будь ласка. Я вже не витримаю ще одного сюрпризу.

І вперше за всі ці дні мені стало по-справжньому тривожно.

— Щось не так? — обережно запитала я, хоча ще до того, як слова зірвалися з язика, вже знала відповідь. Вона точно буде «так». І це «так» гарантовано зіпсує мені вечір, ванну й, можливо, залишки віри в адекватність цього світу.

Лада повільно підняла голову. Її погляд був важкий, змучений і драматичний до непристойності. Вона зітхнула так глибоко, ніби на неї щойно звалили всю світову економіку, кліматичну кризу й ще пару особистих трагедій у бонус.

— Я говорила зі знайомим… — почала вона тоном людини, яка ось-ось оголосить щось доленосне.

У мене всередині все похололо.

Я мовчки скинула пальто, повільно, майже урочисто повісила його в шафу, акуратно розправивши рукав. Я чудово усвідомлювала, що намагаюся виграти час. Ще кілька секунд нормальності. Ще кілька рухів, які можна зробити, перш ніж ця розмова остаточно перетвориться на катастрофу.

— Це вже тривожний початок, — буркнула я, не дивлячись на неї, й кинула сумку на стілець трохи різкіше, ніж планувала.

Лада не образилася. Вона лише кивнула, ніби визнаючи моє зауваження цілком логічним.

— …і він дав мені пораду, як можна виплутатися з цієї ситуації, — продовжила вона, уважно стежачи за моєю реакцією.

Я завмерла.
Повільно повернулася до неї.

— О, чудово, — сказала я з такою солодкою інтонацією, що сама собі здивувалася. — Просто прекрасно. Тобто є шанс, що я тебе більше не побачу?

Я схрестила руки на грудях і приготувалася почути щось таке, після чого гаряча ванна стане не розслабленням, а єдиним шансом не втратити розум остаточно.

Лада скривилася так, ніби щойно відкусила лимон разом зі шкіркою й насінням.

— Є одна проблема, — обережно сказала вона, дивлячись кудись убік, але не на мене.

Я повільно закотила очі до стелі.
Ну звісно. Як же без цього.

— Звичайно, є, — відгукнулася я втомлено, вже навіть не намагаючись приховати іронію.

Вона помовчала кілька секунд, явно збираючись із духом. У вітальні зависла напружена пауза, така густа, що я майже фізично відчувала, як вона тисне на скроні. Нарешті Лада різко підняла голову й випалила:

— Мені страшно йти самій.

Я фиркнула, не стримавшись. Звук вийшов короткий і різкий — реакція організму, який відмовляється сприймати абсурд серйозно.

— І? — кинула я, піднявши брову. — Це, перепрошую, якось автоматично стає моєю проблемою?

— І… — вона нервово ковтнула, — я подумала, що ти підеш зі мною.

На мить у мене перехопило подих. А потім із горла вирвався звук, який важко було назвати сміхом у класичному розумінні. Це було щось нервове, хрипке, на межі істерики — такий собі саундтрек до зламаної психіки.

— Чудова ідея, Ладо, — протягнула я з фальшивим захватом. — Просто блискуча. А ще я можу піти з тобою в цирк і одразу стрибнути в клітку до левів. Чого вже дріб’язковувати.

Я зробила крок убік, сперлася плечем об стіну й подивилася на неї з сумішшю втоми та відвертого здивування.

Лада, втім, анітрохи не зніяковіла. Вона склала руки на грудях, підборіддя трохи підняла — поза захисна й водночас уперта.

— Ти ж не залишиш мене одну, — сказала вона впевнено, ніби це був не запит, а встановлений факт.

І в цю секунду я з жахом усвідомила: вона справді в це вірить.

І знову засміялася.

— Це не смішно, — різко сказала Лада, насупившись і дивлячись на мене так, ніби я щойно перейшла якусь невидиму межу.

— Повір, — відповіла я втомлено, потираючи перенісся, — якби це було не настільки трагічно, я б сміялася голосніше. І, можливо, навіть із аплодисментами.

— Єво, будь ласка, — у її голосі з’явилися благаючі нотки. Вперше за останній час. — Мені справді потрібно…

— Ні, — відрізала я коротко, не даючи їй договорити.

— Це просто маленька зустріч, — поспіхом кинула вона, ніби намагалася втиснути аргумент у вузьку щілину мого терпіння.

— Знову ні, — я навіть не підвищила голосу. Він став спокійним. А це було значно небезпечніше.

— Буквально кілька хвилин…

— Ой, та не починай, — я підняла руку, зупиняючи цей потік. — Ми вже проходили цей етап. «Кілька хвилин» у твоєму виконанні — це зазвичай пів життя.

— Якщо я піду одна, — випалила Лада, — то мене можуть упізнати!

Ці слова зависли в повітрі.
Важко.
Неприємно.

Я повільно заплющила очі. Усередині мене щось напружилося, мов струна, готова луснути. Я рахувала про себе до десяти. Чітко. Послідовно. Як радять у книжках із самоконтролю, які, очевидно, писали люди, що ніколи не мали справи з Ладою.