4

Єва

Зранку я одразу поїхала на роботу, ще навіть толком не прокинувшись, але вже серйозно розмірковуючи, у якому зі своїх попередніх життів я так епічно напартачила, що в цьому маю розгрібати наслідки з такою завзятістю. Кава в термочашці була гірка, настрій — ще гірший, а думки крутилися по колу, немов хтось навмисно поставив їх на повтор. Я дивилася у вікно автомобіля на сірі будинки, людей із похмурими обличчями й ловила себе на думці, що виглядаю не краще за них.

Офіс зустрів мене знайомим гулом: клацання клавіатур, дзижчання принтера, приглушені розмови й запах кави, яка чомусь у колег завжди смачніша, ніж у мене вдома. Я зняла пальто, кинула сумку на стілець і вже збиралася тихо прослизнути до свого столу, але, звісно, без шансів.

— Привіт, Єво! — Даша, моя колега й головний генератор новин у відділі, весело махнула мені рукою, ледве я переступила поріг. — Як відпустка? Відпочила?

Я важко опустилася на стілець, ніби на плечах у мене висіли мішки з цементом. Дістала телефон, відкрила чат із подругою — той самий, де за останні дні з’явилося надто багато повідомлень, надто багато емоцій і жодної відповіді на головне питання: за що мені все це?

— Відпустка була чудовою, — почала я рівним голосом, хоча всередині вже закипало. — А потім я повернулася додому й знайшла там незнайому дівчину, яка, як з’ясувалося, тепер живе в мене.

Даша саме зробила ковток кави. Наступної миті вона ледь не захлинулася, закашлялася і з круглими очима подивилася на мене.

— Що?!

— Ось і я так само відреагувала, — я заплющила очі й потерла скроні, намагаючись вгамувати головний біль, який ставав моїм постійним супутником. — Один в один. Без жодних перебільшень.

— Стривай, — Даша нахилилася до мене через стіл, — ти жартуєш? Просто… якась дівчина? У твоїй квартирі?

— На жаль, це не жарт, — я відкрила очі й сумно посміхнулася. — Цілком реальна дівчина. Зі своїми речами. І дуже впевненою позицією.

— Хто вона взагалі така?!

— Подруга одного знайомого, — я знизала плечима. — Каже, що прийшла допомогти мені. А потім раптово вирішила, що їй ніде жити. І, очевидно, найкращий варіант — це моя квартира.

Даша мовчки покрутила пальцем біля скроні, демонстративно й без жодних дипломатичних реверансів.

— Вижени.

— Дякую за геніальну пораду, — я криво всміхнулася. — Чомусь не подумала про це в перші ж п’ять секунд, коли побачила її на своїй кухні.

— Я серйозно, Єво, — не вгамовувалася Даша. — Чому вона досі в тебе? Це ж… ну, це ненормально.

Я повільно видихнула, відкинулася на спинку стільця й на мить втупилася в стелю, ніби там могла знайти відповідь.

— Бо вона дивно ухиляється від будь-яких нормальних питань, — сказала я вже тихіше. — Бо в мене постійне відчуття, що вона щось приховує. І ще… — я зробила паузу, — є така проблема. Я не вмію виганяти людей на вулицю. Навіть якщо вони мене бісить до скреготу зубів.

— А ти пробувала робити натяки? — Даша примружилася, явно не вірячи.

— Ще й які, — я гірко всміхнулася. — Тонкі, товсті, майже прямим текстом. Здається, вона або не розуміє, або вдає, що не розуміє.

Даша зітхнула, похитала головою й повернулася до свого монітора, а я, кинувши останній сумний погляд у телефон, відкрила робочі файли.

Робота не втекла. Проблеми — теж.
Я зосередилася на екрані, намагаючись вдавати, що все під контролем. Але десь глибоко всередині я вже знала: це тільки початок.

Наступні кілька днів нагадували сценарій фільму, де головна героїня — це я, і я ж водночас головна жертва обставин, які явно вийшли з-під контролю сценариста. Ніби хтось вирішив пожартувати наді мною й увімкнув режим «випробування на витривалість».

Хоча на календарі вперто красувався початок вересня, погода різко зіпсувалася, наче літо образилося й пішло, грюкнувши дверима. Ранки стали холодними й вологими, небо — важким, свинцево-сірим, а дрібний дощ сипався майже без перерв, мов хтось спеціально забув вимкнути кран. Повітря було просякнуте сирістю, і навіть у під’їзді пахло мокрим бетоном та осінню, яка прийшла надто рано й без запрошення.

Щоранку я прокидалася з однаковою думкою: сьогодні все точно зміниться. Я вставала, натягувала тепліший одяг, ніж хотілося б у вересні, пила каву, яка вже не рятувала, і збиралася на роботу, намагаючись не дивитися в бік вітальні. Я виходила з квартири під звук дощу за вікном і тішила себе надією, що, коли повернуся ввечері, Лади там уже не буде. Що це була якась дивна помилка, тимчасовий збій у реальності, який ось-ось сам виправиться.

Спойлер: вона була.

Кожного. Клятого. Разу.

Я поверталася додому змокла, змерзла й морально виснажена, відкривала двері — і мене зустрічала та сама картина. Світло у вітальні. Чужа присутність. Відчуття, що моя квартира більше не зовсім моя.

На третій день у мене з’явилася нав’язлива теорія, що вона взагалі не виходила з квартири. Серйозно. Можливо, вона пересувалася виключно тоді, коли я була на роботі, а весь інший час просто… існувала. Я навіть уявила, що вона пустила коріння в моєму дивані, вросла в нього, і тепер він — її природне середовище існування. Якщо завтра я знайду там горщик із фікусом, мене це вже не здивує.

Того вечора дощ лив так, ніби вирішив добити й без того похмурий день. Я довго возилася з ключами, намагаючись не роздратуватися ще більше, ніж уже була. Нарешті двері піддалися.

Я зробила крок усередину й одразу побачила знайому, до болю абсурдну картину.

Лада.
У спортивних штанях.
І — я ледь не вдавилася власним повітрям — у моїй кофтинці.

Коли вона встигла її взяти?
Звідки вона взагалі знає, де що лежить?

Вона сиділа на дивані, зручно вмостившись, ніби жила тут роками, й неквапливо гортала телефон. Абсолютно спокійна. Розслаблена. У себе вдома.

Я стояла в коридорі, з мокрим волоссям, сумкою на плечі й повною відсутністю слів. Десь усередині мене щось тихо, але наполегливо тріщало — останні рештки терпіння.