3

Єва

Я зрозуміла, що з усім потрібно покінчити тут і зараз. Тому категорично промовила:

— Ні.

Слово вийшло коротким, чітким і остаточним. Без емоцій. Без істерики. Саме таким, яким люди ставлять крапку.

Лада кліпнула. Повільно. Так повільно, ніби мій голос застряг десь у повітрі між нами й ще не встиг дістатися її мозку.

— Що? — перепитала вона, трохи нахиливши голову.

— Ні, — повторила я вже спокійніше, але саме тим тоном, яким закінчують розмови, а не починають. — Дякую. До побачення. Двері — он там.

Я ткнула пальцем у вихід. Майже урочисто. Як суддя, який щойно зачитав вирок і не мав наміру слухати апеляції.

— Але…

— Без «але». Без «почекай, послухай мене». Без «можливо, тобі це буде цікаво».

Я підняла руки, ніби фізично відштовхувала її слова від себе — як щось липке, небажане, те, що могло знову прилипнути й залишити слід.

— Мене нічого не цікавить. Абсолютно, — я зробила наголос на кожному слові. — Я щойно повернулася з відпустки, де урочисто поклялася собі, що Андрій більше не займатиме жодного квадратного міліметра мого мозку. Ні думками. Ні спогадами. Ні чужими поясненнями, чому він знову має бути важливим у моєму житті.

Я зробила паузу.
Не тому, що не знала, що сказати.
А тому, що мені потрібне було повітря. І кілька секунд, щоб не зірватися остаточно.

— А ти приходиш, — продовжила я вже голосніше, відчуваючи, як усередині щось напружується, — і так спокійно, між іншим, ніби це дрібниця: «Привіт, я подруга Андрія. Він тебе кохає, але ви не можете бути разом, бо він вирішив, що знає, що для тебе краще».

Я гірко всміхнулася.

— Серйозно? — я похитала головою. — Ну що ж, вітаю. У вас із ним один на двох просто неймовірний талант — робити мене нещасною навіть тоді, коли я цього не просила. Навіть тоді, коли я вже чітко сказала: досить.

Лада дивилася на мене винувато. Не зухвало. Не агресивно. Саме це й дратувало найбільше. Бо злість було легше витримати, ніж співчуття, яке приходило без запрошення.

Вона зітхнула. Довго. Сумно. Майже театрально, ніби репетирувала цю сцену заздалегідь.

— Але ж я прийшла тобі допомогти…

— О, дякую, — я кивнула з фальшивою ввічливістю, яка звучала гостріше за крик. — Справді, дуже цінно. А можна допомагати так, щоб не влазити в мою квартиру без дозволу, не порушувати мої межі й не влаштовувати психологічний апокаліпсис?

Я зробила крок убік, звільняючи прохід до дверей.

— Бо якщо це називається «допомога», — додала я тихіше, — то я навіть бояюся уявити, як виглядає шкода.

— Я ж не зі зла… — тихо сказала Лада.

— Серйозно? — я скривилася так, ніби щойно скуштувала щось кисле й підозріле. — Бо знаєш, зі сторони це виглядає зовсім інакше. Наче я три місяці по шматочках збирала себе докупи — без інструкції, без гарантії, без запасних деталей. Пальцями. Клеєм. Молитвами. А ти вирішила: «А давай я це все акуратно рознесу». Просто так. 

Я зробила крок убік, щоб не стояти занадто близько. Бо близькість тоді була небезпечною річчю. Вона могла змусити нервувати. А я не хотіла нервувати. Я хотіла тиші.

— З добрих намірів, — додала я, кивнувши. — Це завжди найгірше рішення.

Лада куснула губу. Не театрально. По-справжньому. В очах у неї майнуло щось схоже на розгубленість, але я вже була надто втомлена, щоб розбиратися, щира вона чи просто добре грала.

— Вибач… — видихнула вона.

— О, чудово, — я схрестила руки на грудях, ніби захищалася. — Якщо вибачилася — питання закрите. Вибачення прийняті, галочка поставлена. Можеш іти.

Я навіть знову кивнула в бік дверей. Ввічливо. Майже гостинно. Як людина, яка дуже хотіла, щоб її зрозуміли правильно: йти — це зараз було найкраще рішення для всіх.

Але вона не йшла.

Вона стояла.
М’ялася.
Переминалася з ноги на ногу.
Дивилася то на мене, то на двері, ніби між нами відбувався внутрішній тендер: хто перший здасться.

І я вже наперед знала — так само чітко, як знала, що після третьої ночі без сну починала ненавидіти людей — зараз буде ще щось.

— Це ще не все… — тихо сказала Лада.

Я заплющила очі.

Не різко. Не демонстративно. А так, як людина, яка відчувала, що її нервова система офіційно подала у відставку.

Глибоко вдихнула.
Повільно видихнула.

— Господи, — прошепотіла я, дивлячись у темряву за повіками. — Дай мені сил. Або хоча б терпіння. Або, якщо не складно, алкоголь. Багато. Прямо зараз.

— Мені… ніде жити.

Фраза зависла в повітрі.

Вона була коротка. Непомітна. Майже скромна.
І саме тому мозок не одразу її обробив.

— Що? — перепитала я, відкриваючи очі.

— Ну… — Лада знову глянула на двері, ніби прикидала шанси на втечу, якщо я раптом кину в неї щось важке. — Тимчасово.

І тут я засміялася.

Голосно.
Надто голосно.
Так, що навіть мені самій стало трохи страшно.

Це був той сміх, після якого зазвичай або плакали, або викликали психотерапевта. Або поліцію — залежно від контексту.

— Чудово, — видихнула я крізь сміх. — Просто чудово. День сюрпризів. Ти не зі зла. Ти з добрих намірів. І, звісно ж, тобі ніде жити.

Я повільно потерла обличчя долонями. Схоже, мені терміново була потрібна ще одна відпустка. І бажано — без людей.

— Чудово. Просто чудово, — повторила я вже без сарказму, скоріше з втомою людини, якій життя щойно підсунуло ще один квест без інструкції. — І я тут до чого?

Лада невпевнено переступила з ноги на ногу. Зробила той самий рух плечима, яким зазвичай користувалися люди, коли самі розуміли, що ситуація виглядала погано, але вже було пізно щось міняти.

— Ну… я подумала…

— Ой, ні-ні-ні, — я миттєво підняла руку, зупиняючи її, як дорожній знак «рух заборонено». — Якщо ти думала так само, як Андрй, то зупинись. Просто. Зупинись. Я ще не оговталася від одного генія з «я знаю, як тобі краще».