2

Єва

Я була щаслива.

Так, можливо, це звучить неправдоподібно з урахуванням моєї особистої колекції нервових зривів і пригод у стилі «як вижити після розбитого серця й не зійти з розуму». Але факт залишається фактом: я повернулася додому іншою людиною. Не ідеальною. Не просвітленою. Не тією, що раптом почала ходити босоніж по траві й дякувати Всесвіту за «уроки». Ні. Просто… іншою. Легшою. Тверезішою. Вперше за довгий час — не прив’язаною до одного-єдиного імені.

Відпустка зробила свою справу. Море вимило з мене оту липку, постійну тривогу. Сонце вигріло зсередини холод, який я носила місяцями. А коктейлі — ну, коктейлі вміють переконувати людину, що життя все-таки може бути нормальним, якщо в руках у тебе келих з льодом і парасолькою.

Я сиділа на пляжі, дивилася на хвилі й раптом усвідомила просту річ: світ не обертається навколо одного чоловіка. Навіть якщо його звати Андрій. Навіть якщо він був причиною моїх найглибших розчарувань і — що найгірше — найпрекрасніших моментів. Бо найпрекрасніші моменти завжди болять сильніше. Вони чіпляються за пам’ять, як пісок до мокрої шкіри: хочеш — не хочеш, а несеш це з собою додому.

Але я вирішила: досить.

Цей розділ закрито.
Крапка.
Підпис.
Печатка.

Я навіть уявила, як ставлю штамп «НЕ ПОВЕРТАТИСЯ» на сторінку свого життя.

І з таким настроєм я повернулася.

— Ну, привіт, моя квартира, — пробурмотіла я, відкриваючи двері й із задоволенням вдихаючи знайомий запах дому. Той самий — трохи кави, трохи мого парфуму, трохи пилу, який, здається, жив тут окремою особистістю й теж мав на мене образу.

Все на своїх місцях.
Моя шафа.
Мої ключі на поличці.
Моя канапа…

Стоп.

На моїй канапі лежала дівчина.

Не я.
Не моя гостя.
Не моя подруга.

Просто якась незнайома блондинка, яка безтурботно скролила телефон, розтягнувшись на моєму улюбленому місці так, ніби ця квартира була її власною з дитинства. Вона навіть ногу закинула на спинку канапи. На спинку моєї канапи.

Я завмерла в дверях, не вірячи очам.

Мозок зробив те, що вміє найкраще в критичні моменти: завис. Потім завантажився. Потім видав коротке повідомлення: «Треба або кричати, або бігти, або бити».

Я швидко оглянулася, оцінюючи арсенал: сумка, валіза, ключі, пляшка води, яку я несла з дороги… кухонний ніж десь там, на кухні. Але до кухні треба пройти повз незнайомку. А незнайомка виглядає так, ніби може вкусити.

— Хто ти, збіса, така?! — мій голос прозвучав різкіше, ніж я планувала. Але, камон, в цій ситуації м’яко говорять хіба що люди з дуже стабільною психікою. Я до них не належала.

Дівчина навіть не здригнулася.

Вона лише підняла на мене очі, повільно зітхнула й нарешті відірвалася від екрану так, ніби я перервала їй важливу переписку, а не застала в чужій квартирі.

— О, ти вже приїхала? — сказала вона спокійно. — Де ти була так довго? Мені вже набридло чекати.

Я… В шоці.

Стояла з валізою, з ключами в руці й з лицем людини, яка щойно дізналася, що живе у реаліті-шоу.

— Я… — почала я і відразу зупинилася, бо слово «я» тут взагалі було зайвим. — Ти… в моїй квартирі ! — я розмахувала руками, намагаючись хоч якось втиснути цю картину в логічні рамки. — Як ти сюди потрапила?!

Дівчина повільно сіла, скинула ноги на підлогу і злегка потягнулася, ніби щойно прокинулася після денного сну. Я помітила, що вона одягнена нормально, не як злодійка. Стильно. Дорого. Вона взагалі не виглядала як людина, яка лазить по чужих дверях. Скоріше як людина, яка звикла, що двері відкриваються перед нею самі.

— Ну, скажімо так… твій замок не надто надійний, — сказала вона буденно.

Я кліпнула.

— Що?

— А код від сигналізації — дата народження? — вона підняла брову, ніби оцінювала мене як проєкт із дизайну інтер’єру: «потенціал є, але реалізація слабка». — Ну серйозно? Це ж настільки очевидно.

Мій мозок вдруге завис. Потім почав панічно перераховувати статті Кримінального кодексу, які я чула в дитинстві від родичів-юристів. Хоч я не юрист, але дещо в цьому житті запам’ятовується назавжди.

— Ти зламала замок від моєї квартири?! — підвищила я голос так, що навіть пил у кутках, здається, здригнувся.

Вона махнула рукою, ніби це якась дрібниця.

— Ой, не перебільшуй. Це навіть не можна назвати зломом, якщо двері відчинилися так легко.

— Легко?! — я зробила крок уперед, потім зупинилася. — У мене тут, взагалі-то, особисті речі! Документи! Техніка! Життя! А ти сидиш на моєму дивані й оцінюєш мій замок?!

Я судомно озирнулася в пошуках хоч чогось, чим можна було б її оглушити. Під руку потрапила декоративна подушка з єдинорогом. Не те щоб я мріяла колись використовувати єдинорога як зброю, але в моєму житті були й дивніші рішення.

— Ти мені зараз поясниш, хто ти, в дідька, така і що ти тут робиш, або я буду діяти радикально! — сказала я, стискаючи подушку так, ніби вона справді могла когось налякати.

Дівчина картинно зітхнула. Так втомлено, ніби це я вломилася до неї.

— Я Лада, — сказала вона. — Давня подруга Андрія.

Всесвіт, це жарт?

Я кліпнула, намагаючись зрозуміти, чи правильно почула.

— Чия подруга?..

— Андрія, — повторила вона терпляче, як вчителька першокласнику. — Ну, Громова. Наші батьки дружать, ми виросли разом. Я для нього як сестра.

Я повільно опустила подушку.

Десь у моїй голові з’явився дуже чіткий голос: «Ти ж обіцяла собі. Нове життя. Без згадок про Андрія».

Я повернулася з відпустки з чітким планом: стерти Андрія зі свого життя, викинути з голови, вигнати з серця й зробити вигляд, що він ніколи не існував.

І що я отримую?

Дівчину, яка самовільно проникла в мою квартиру, критикує мою систему безпеки й першими ж словами після мого повернення згадує його.

— Чудово, — пробурмотіла я, силкуючись зберегти бодай крихти самовладання. — Просто прекрасно. От тільки є одна проблема. Я повернулася, щоб почати нове життя, в якому про Андрія ніхто не згадує.