1

Єва

Я не плачу.

Тобто… я плакала. Звісно. Було. Не раз. Не два. Але зараз — уже ні. Зараз це не сльози, а так, побічні ефекти. Алергічна реакція організму на життя, людей і, можливо, на пил у квартирі, який я не прибирала з того самого моменту, як Андрій зник з мого життя. Пил, до речі, теж ніби образився й вирішив лишитися назавжди.

І ще — сльози солідарності. Бо героїня серіалу на екрані щойно дізналася, що її чоловік — брехун, зрадник і, між іншим, має незаконний бізнес. Вона плакала красиво, з гідністю, з ідеальною укладкою й мінімумом розмазаної туші. Вона, звісно, вигадана. Але я розуміла її краще, ніж деяких реальних людей, з якими колись ділила каву, ліжко й плани на майбутнє.

Бо три місяці без Андрія — це вам не жарти.
Це не просто «час». Це не абстрактне «ну, вже минуло». Це дев’яносто днів. Дві тисячі сто шістдесят годин. І нескінченна кількість дрібних моментів, коли я машинально тягнулася до телефону, щоб написати йому щось дурне й буденне. На кшталт: «ти забув зарядку» або «як у тебе справи?». Хоча він давно вже нічого тут не забував. І «у нас» більше не існувало.

Так, я рахувала.
Не тому, що хотіла. Просто мозок вирішив, що це геніальна ідея — рахувати все, що тільки можна. Дні, години, кроки від ліжка до кухні. Бо якщо рахувати — не треба думати. А якщо не думати — можна ще трохи не відчувати.

Тіло, на жаль, не вміє так добре прикидатися, як голова. Воно прокидалося раніше за будильник, ніби досі чекало на чужий подих поруч. Права сторона ліжка залишалася холодною, але я все одно автоматично намагалася до неї притиснутися, перш ніж згадувала — там більше нікого немає.

Іноді я ловила себе на тому, що готую каву на двох. Дві чашки. Дві ложки. Дві машинальні дії, які закінчувалися глухим усвідомленням: друга чашка нікому не потрібна. Тіло ще жило старими звичками, навіть коли розум давно підписав акт про капітуляцію.

Але сьогодні я вирішила з цим покінчити.

Я відсунула від себе коробку з піцою — мою вірну супутницю, подругу й мовчазного свідка всіх нічних зривів останніх тижнів. Піца ніколи не ставила зайвих запитань. Вона просто була. І цього виявлялося достатньо. Я витерла очі рукавом светра — так, того самого, в якому можна пережити ядерну зиму — і повільно підійшла до дзеркала.

Звідти на мене дивилася жінка з розпатланим волоссям, тьмяним поглядом і обличчям, на якому відбилися безсонні ночі, серіали без фіналу й думки без логічного завершення. Домашній светр на мені більше нагадував екіпіровку для виживання в постапокаліпсисі, ніж одяг для нормального життя. Якби світ справді закінчився — я була б готова.

Не найкраще видовище.
Навіть для мене.

Квартира теж змінилася. Вона ніби образилася разом зі мною. Тут стало забагато повітря й надто мало звуків. Навіть холодильник гудів якось обережніше, немов боявся порушити тишу.

Речі залишилися на своїх місцях, але втратили сенс. Наче дім усе ще тримав для нього місце — про всяк випадок.

Я дивилася на себе й думала, що десь між «я впораюся» і «мені байдуже» я загубила щось важливе. Можливо, себе. Або хоча б бажання прокидатися без відчуття, що день знову доведеться просто перечекати.

— Все, — прошепотіла я своєму відображенню, дивлячись собі просто в очі. — Досить.

Слова прозвучали тихо, але вперто. Не як крик і не як істерика — радше як остаточне рішення, яке більше не хочеться обговорювати навіть із собою. Я ще секунду стояла, не відводячи погляду, ніби чекала, що відображення заперечить. Не заперечило.

Треба діяти.
Щось міняти.
Бути новою, сильною, впевненою Євою. Тією, яка не лежить на дивані з піцою, не гортає серіали до світанку й не ридає через чоловіка, що… що…

Я зупинилася на пів думки.
Бо навіть формулювати було важко.

Ну, просто не ридає. Почнемо хоча б із цього. Великі трансформації можуть почекати.

Я відкрила ноутбук і з усією серйозністю ввела в пошук щось на кшталт: «як перестати думати про колишнього». Натиснула Enter й одразу відчула себе трохи жалюгідно. Алгоритми, мабуть, сприйняли це як сигнал SOS, бо перші ж результати виглядали так, ніби я планувала не просто змінити життя, а зруйнувати його до фундаменту:

— помстися;
— стань успішною;
— поїдь на Балі;
— знайди себе;
— знайди іншого.

Я повільно прокрутила сторінку, а потім закрила вкладку.

Дякую, інтернет.
Дуже корисно. Особливо пункт про «знайди себе» — от просто зараз, між піцою і пледом.

І саме в цей момент мене осінило.

Мені потрібна відпустка.

Я на мить замислилася: а що, якщо я повернуся — і нічого не зміниться? Якщо сонце, море й коктейлі просто на деякий час притлумлять біль, а потім він знову накриє з подвоєною силою? Від цієї думки стало трохи моторошно.

Але залишатися тут було ще страшніше. Бо тут кожен кут знав занадто багато, кожна дрібниця нагадувала про те, ким я була. І навіть якщо відпустка — це втеча, то, можливо, саме зараз мені потрібна була пауза, а не відповідь.

Не терапія з глибокими розмовами й запитаннями, на які я не готова відповідати. Не «поговорити», не «пропрацювати», не ще один серіал, де всі проблеми вирішуються за сорок хвилин екранного часу.
А справжня, нормальна, банальна відпустка.

Вітер у волоссі.
Сонце, яке світить не з екрана.
Коктейлі з парасольками.
Засмаглі чоловіки без футболок, які нічого про мене не знають. І, що особливо важливо, не знають Андрія.

Мені просто потрібно змінити обстановку. Вийти з цієї квартири. З цього стану. З цієї версії себе.
І бажано змінити ще й часовий пояс — щоб навіть думки не встигали мене наздоганяти.

Я різко підвелася й кинулася до шафи. Дістала валізу, яку не відкривала, здається, в іншому житті. Усередині, між старими купальниками й парою босоніжок, знайшовся літній сарафан. Куплений два роки тому з фразою «колись точно вдягну». Він досі мав етикетку.