Глава 3

Ми завжди жили лише удвох з мамою і іноді я навіть заздрила тим, у кого були великі сім'ї. Тим, хто міг на Різдво збиратися за величезним столом, жартувати, сміятися над старими сімейними фото, їздити один до одного в гості, на пікніки і все таке інше. Мені раптом стало неймовірно цікаво поглянути, що ж це за родина з'явилася тепер у мене, і що за людина мій батько, чому вони з мамою свого часу розлучилися? Можна трохи й затриматися, час у мене є.

Але Дарен, як батько, зібрався вражати мене далі, додаючи до всього те, що він поселив мене ... в мотелі. Так-так, в звичайному непривабливому придорожньому мотелі, в номері з одним ліжком, вицвілими шпалерами та линялими фіранками! Повний відстій! Напевно, це й було написано у мене на фізіономії.

- Так буде зручніше, - каже він, ніби виправдовуючись, при цьому задкуючи до дверей. - Завтра, в першу чергу, я познайомлю тебе з дружиною та її дочкою, а пізніше вже й з іншими. Влаштовуйся зручніше. Замовляй все, що тобі необхідно, я все оплачу. Відпочивай. ... До завтра! - зім'ято попрощавшись, Дарен поспішив піти.

- Може, тут всі маніяки? - вимовляю я вголос, питаючи я у самій себе, коли мій татко змився перетравлювати інформацію. - Дивний метод зблизитися з дочкою.

Але сидіти в номері просто так для моєї непосидючої та діяльної натури? Щонайменше - це ж дико та непристойно по відношенню до себе дорогоцінної. Тому переодягнувшись, я спочатку вирішую трохи пробігтися, пару кіл, розтруситися й провітритися.

Якесь стрьомне містечко, деякі люди дивляться на мене так, ніби бігати тут поганий тон. Витріщаються й боязко відступають подалі, як ось цей хлопець з газетою під пахвою - трохи в кущі не забився, як мене побачив, або дамочка, яка ледь не випала з вікна машини. Може я й руда з різними очима, але не до такої ж міри я дивна, щоб так вирячуватися! Повертаюсь в номер і навіть оглядаю свій спортивний костюм на предмет дірки, плями чи ще чогось, але ні.

Тоді що для них зі мною не так?

Після душу, вирішую все таки відправитися в центр на взятій напрокат машині, щоб заглянути в деякі крамниці, в тому числі й квіткову. Тільки тепер ось, після дивацтв під час моєї пробіжки, я починаю більш уважніше придивлятися до всього, що мене оточує, помічаючи, скільки пар очей пильно спостерігає за мною. По-моєму їх напружує не те, що я така вся з себе яскрава та неординарна, ні, щось їх в мені лякає. Невже місцеві так реагують на появу в місті нової людини? Я наче не претендую на всіх батьків в Сентхоллі, лише на одного з кумедною борідкою! Хлопець на парковці й газетяр в кіоску підозріло примружилися, булочниця в кондитерській крамниці вся знітилася при моїй появі, кілька перехожих, чиї погляди намагалися виявити причину чим я від них відрізняюся.

Я зрозуміла - це місто параноїків, не дарма ж мій батько тут окопався!

Через те, що завтра я наче як запрошена в гості, мені захотілося виготовити подарунок своїми руками, і мій вибір зупинився на ікебані. Але в міру того, як я творю свій шедевр, композиція чомусь виходить похмурою, хоча в підсумку вирішую нічого не переробляти. Сухі гілки та чорні орхідеї, повиті срібними нитками, виглядають дуже навіть стильно. Напевно, місто навіяло. Якісь тут всі дуже загадкові, починаючи з мого татка, але йому можна пробачити, такий шок у людини.

А час, як навмисне, продовжує повзти дуже повільно, до півночі ще далеко, і мені знову потрібно себе чимось зайняти, тому що самотність наганяє на мене смертну тугу, а в цьому місті я поки чужа навіть для свого рідного батька, якого зараз, напевно, напувають трав'яним заспокійливим відваром. Самотності не люблю, навіть боюся її частково.

Зупиняюсь спонтанно, прямо навпроти клубу «Пантеон», раптом згадавши про хлопця з симпатичними ямочками та добрими очима.

Раніше зі мною траплялися незначні романи та авантюрні пригоди на один раз, я зав'язувала знайомства свідомо знаючи, що нічого не вийде, давала примарну надію, залишаючи хлопців ні з чим, дражнила та зникала. Тепер зрозуміло чиї це гени в мені грали, виявляється - у мене є щось і від Дарена Ледмера. З тими кількома хлопцями, з якими я зустрічалася - я ніколи не була по-справжньому близька. Всі мої закоханості вивітрювалися вже через кілька днів, так і не перейшовши в щось більше. Так чому ж мені знову захотілося побачити цього Джейка? Не тому, що це один з тих нейтральних випадків, де є можливість безпечного відступу? Або, може, це бажання впустити в своє серце щось більш значуще й вразливе?

- Я до Джейка.

Бурмило на вході неквапливо оглядає мене оцінюючим поглядом зверху до низу й назад, повторюючи цю процедуру кілька разів.

- Проходь, - невдоволено бурчить він, відчиняючи переді мною двері.

У клубі людей небагато, чи то час невідповідний, чи то пора року. «Чи то всі знали, що я прийду й швиденько розбіглися». Я знову посміхаюся своїм думкам. Але музика, що тут звучить явно з якісних записів, і вона цілком збігається з моїми смаками. Тому цього вже достатньо, щоб спробувати розслабитися після непростого дня.

- Що-небудь дуже легке, - сідаючи, кажу бармену.

Бармен розуміюче киває у відповідь на моє прохання, взявшись майстерно жонглювати пляшками та шейкером. Мене завжди вражала подібна спритність та вміння тримати баланс, і на мою думку вся справа була не в відпрацьованих рухах, а в таланті. 

- Якось один мій приятель заявив, що бути барменом - це не кожному посильна творчість, - лунає поряд вже знайомий мені приємний голос.

- Абсолютно з ним згодна, - дивлюся на Джейка, киваючи йому в знак вітання. - Я можу годинами спостерігати, як вони майстерно це роблять, перекочують по руках, підкидають, запалюють коктейлі або розливають по збудованим пірамідою чарках, не зронивши ні краплі. Одного разу я навіть ходила на бармен шоу в Нью-Йорку.

- Значить, виявляється ти часта гостя барів та клубів? Така собі досвідчена тусовщиця? - з іронією говорить Джейк, посміхаючись. І знову ці ямочки, боже, наживка для вразливих дівчат на зразок мене. Лапочка, так і хочеться помацати за щічку.