Глава 1

Коли ж я в перший раз відчула, що загубилася в цій реальності?

Ось так лякаюче, безвихідно та заплутано?

Швидше за все, в той момент, ... коли знайшла тіло своєї матері.

Саме тоді, я вперше й відчула це відчуття програшу. Час немов завмер, дивлячись на мене своїми скляними порожніми очима.

Мама просто не прокинулася.

Вірніше, заснути і не прокинутися, як виявилося - було її бажанням. І цей її вчинок жорстоко ... дуже сильно поранив мене, тому що я ніяк не могла зрозуміти навіщо вона це зробила?

Чому мама вбила себе?! Що її до цього підштовхнуло?

Виникле у мене при цьому почуття провини було просто нестерпним, я гнала його від себе, щоб не почати лізти на стіни від цієї розгубленості, але воно підкрадалася знову, стискаючи в лещата, роблячи своєю жертвою. Мені здавалося, що я упустила щось дуже важливе, не помітивши стану матері, можливо, не приділивши їй належної уваги, і що гірше, я боялася, що вже не зможу себе пробачити за це і ніколи не отримаю відповіді на питання, навіщо моя мама так вчинила з нами обома.

 Після смерті, мама залишила мені віяло нерозгаданих загадок, купу рахунків та позбавленого смаку ганчір'я, маленьку квартирку в Бостоні і своїх надокучливих і м'яко кажучи, не зовсім врівноважених подруг.

Хоча, потрібно віддати їм належне, я була їм дуже вдячна, за те, що вони взяли на себе організацію похорону, позбавивши мене від усього цього жахіття. З мене вистачило й відчуття закляклої маминої руки в моїй долоні, яке не покидало мене навіть через тиждень після поховання.

За ці сім днів я пропустила через себе мегабайти думок. В них було і копання в собі, і звинувачення за все і вся, але, мабуть, найбільше було жалю. Жалю про недомовленості, недоплаканості, недосміяності, про безліч годин, які ми могли б провести разом. Ми ніколи не говорили одна одній вголос слів про свої почуття, але я постійно відчувала на собі її материнську безмежну любов. Це був той оригінальний батьківський підхід самопливу на рівних. Ми були подругами, причому в якийсь момент, я стала старшою подругою, до думки якої Алексіс, моя мама, завжди серйозно прислухалася. Мама ніколи мене не била і не картала, ні в дитинстві, і тим більше, коли я вже стала дорослою дівчинкою, хоча її подруги навперебій твердили їй, що вона безладна мати, що дочку необхідно тримати в їжакових рукавицях і контролювати ще дужче, ніж хлопців. Але Алексіс, слухаючи їх, лише хитала головою, загадково посміхаючись.

«Мамочко, чому ж ти так вчинила?»

З цією думкою я засинаю і прокидаюся вже котрий день не знаходячи собі місця. Я навіть не можу для себе точно визначити наскільки мені погано, тому що це дуже складне поняття, і у кожного ця шкала відчуттів своя. Я не пам'ятаю, коли я в останній раз їла на цьому тижні, виходила на свіже повітря чи спілкувалася з людьми? Я просто лежала і думала, дивлячись в стелю, упершись своїм внутрішнім поглядом в невідомість, а очима в цятку на карнизі.

Клацнув замок, відчинилися та зачинилися вхідні двері. Судячи з манери човгати ногами це Белла, одна з когорти материних подруг, прийшла упевнитися в моїх процесах життєдіяльності.

- Валері, пора вже взяти себе в руки! Ти мене чуєш? Ну ж бо, красуня, піднімайся! Давай наведемо тут порядок та припинимо цю гнітючу байдужість до самої себе, - голос Белли трохи відволікає від мого гіпнотичного падіння в уявний вир, але ось підкорятися цьому тону мені абсолютно не хочеться. Не на ту нарвалися! Я завжди роблю що хочу, і коли хочу!

- Вставай, нестерпне дівчисько, поки я не стягнула тебе за ногу! У нас є справи й важлива розмова!

- До чого тепер ці розмови?! Що зміниться? Копирсайся краще в своїй темній душеньці, Белло. І до речі, я тебе не кликала!

- Фу, як грубо, - вона поблажливо гмикає, бо давно вже звикла до такого мого зарозумілого ставлення. - Якщо я чорна, то зовсім не обов'язково очорняти і мою душу теж. Вона якщо не світла, то, принаймні, хоча б кольорова.

- Ви були з нею близькі, - рвучко сідаю в ліжку, вхопившись своїм чіпким поглядом за будь-який прояв емоцій Белли. - Чому вона це зробила? Я хочу зрозуміти, чорт забирай! Навіщо їй знадобилося себе вбивати?

Обличчя Белли тут же витягнулося та застигло в траурній масці. Але десь в глибині її погляду я помічаю, що ця таємниця ніколи не вийде назовні.

- Що, не скажеш африканська відьмо? Я так і знала! Але ж я маю право знати, чому мама наклала на себе руки!

- Для мене це таке ж жахливе потрясіння, для всіх, хто її знав, - скорботно видихає Белла, в той же час інтригуюче піднімаючи свої вищипані брови. - Але у мене є інша новина, яка відволіче тебе від трагедії, що трапилася. Я знайшла твого батька!

Почути про батька, для мене рівносильно, що почути про Атлантиду, яка раптом спливла посеред океану, тобто, обидві події для мене були пов'язані між собою своєю нереальністю. Ні, я, звичайно ж, розуміла, що народилася не від святого духу, але тема батька піднімалася лише раз, і тоді мама оголосила мені, що вона скористувалась послугами донора, і мого біологічного батька вона ніколи навіть в очі не бачила. Тоді я будучи дванадцятирічним підлітком, насилу звичайно, але все ж пережила той факт, що мене зачали в пробірці, а не як всіх нормальних дітей. Потім я переконала себе, що я особлива в самому чудовому розумінні цього слова. На цьому всі питання про татка відпали і більше ми не поверталися до цієї теми. Інші представники сильної статі, здатні замінити мені батька, в нашій родині чомусь не з'являлися. Алексіс пояснювала це тим, що з чоловіками занадто важко, а ось без них вільно та спокійно. І я не сперечалася, мене навіть влаштовувала вседозволеність, яка мене оточувала з боку матері. Не потрібно було уживатися з якимсь стороннім чоловіком і перед кимось звітувати. Я самостійно, без втручання дорослих, набивала собі шишки та зализувала душевні рани, подорослішавши в результаті рано і рано почавши заробляти собі на кишенькові витрати, виявивши в себе здатність до співу. Не те щоб я жила музикою, просто мені подобалося виконувати соло, стискаючи в руці мікрофон, так само як подобалося кататися на роликах, вивчати мистецтво ікебани та джиу-джитсу, пекти всіляку смакоту та плавати брасом. Так, ось така я різнобічна, захоплива, дуже енергійна дівчина, яка без зайвої скромності вірить в свою унікальність. «Дзиґа» так називала мене мама, яка бачила свою дорослу дочку з кожним днем все рідше й рідше ...