Глава 24

РУСЛАН

У кабінеті повисає важка, напружена тиша. Есенія завмирає у моїх руках, Вікторія стоїть у дверях і дивиться на нас так, наче щойно побачила примару. Та мене це ані трохи не хвилює, я навіть не думаю відпускати Есенію. Навпаки, лише сильніше стискаю долоню на її талії.

— То це правда, Сікорський?! — з гіркою усмішкою випалює Вікторія. — Мені не брехали. Ти таки знайшов мені заміну. Швидко ж ти забув мене...

Есенія помітно напружується. Відчуваю це навіть крізь тканину її піджака. Вона різко та, так несподівано звільняється з моїх обіймів і робить крок убік.

— Вибачте, Руслане Васильовичу... Я пізніше зайду.

Її голос звучить скуто і надто поспішно. Вона навіть не дивиться на мене. Просто швидко виходить з кабінету, залишаючи після себе легкий аромат парфумів та розчарування в моїй душі. Я не хочу, аби вона йшла. Але двері за нею тихо зачиняються. І в ту ж секунду Вікторія вибухає, порушивши своїм ревом затяжну тишу.

— Тобто це все настільки серйозно?! — обурено питає вона, наблизившись до мого столу. — Руслане, ти взагалі мене чуєш? Минуло лише три місяці! Три! А ти вже тискаєш по кабінетах якусь дівулю! Це, по-твоєму, нормально?..

Я мовчки дивлюся на свою колишню. Мене совість не мучить ані грама. Проходжуся поглядом по Вікторії — вона красива, доглянута, ефектна. Немає до чого доколупатися. Колись я справді шалено хотів будувати з нею життя. А зараз не відчуваю майже нічого.

— Вікторіє, не влаштовуй сцен. Це офіс.

— Мене зараз хвилює не офіс! — підвищує голос вона. — Мене хвилює те, що між нами було! Чи для тебе наші почуття нічого не означали?

Стискаю щелепи і відвертаюся до вікна. Колись це питання могло б мене зачепити. Але не зараз.

— Наші стосунки закінчилися три місяці тому, — сухо нагадую, навіть не дивлячись на неї.

— Через одну дурну помилку! — емоційно випалює Вікторія і починає виправдовуватися. — Я була зла! Дуже зла. Я ревнувала! Але це не означає, що потрібно одразу шукати іншу! Ти не маєш права...

Різко обертаюся до неї, пильно заглядаючи в очі.

— Ти називаєш свої божевільні сцени ревнощів дурною помилкою? — холодно питаю. — Ти звинуватила мене у зраді, навіть не вислухавши. Влаштувала істерику. Зібрала речі і пішла. То чого ти тепер хочеш?

Вікторія нервово кліпає.

— Бо мені сказали, що ти був з іншою!

— І ти одразу повірила, — роздратовано відмахуюся. — Ти ладна повірити кому завгодно, тільки не мені.

Вона мовчить, лише спантеличено кліпає очима, а я, користуючись цим, повільно продовжую:

— Ти не дала мені навіть можливості щось пояснити. Просто перекреслила все між нами. Тож зараз не потрібно вдавати жертву.

— Руслане... — її голос помітно тремтить. — Але ж я кохала тебе.

Важко видихаю і проводжу долонею по потилиці.

— Можливо. Але цього виявилося недостатньо, — намагаюся бути переконливим.

— А вона? — різко питає Вікторія, киваючи головою в бік дверей. — Її ти кохаєш? Чи може так, як і мене?..

Погляд сам собою ковзає на двері, за якими щойно зникла Есенія. Всередині все стискається і серце пришвидшує ритм.

— Це вже не твоя справа, — лише кидаю у своє виправдання.

Вікторія нервово посміхається і хитає головою.

— Неймовірно... Руслане, невже ти справді так швидко забув мене?!

— Я не забув, Вікторіє. Просто почуттів більше немає. Вони пройшли, — спокійно пояснюю, але не певен, що вона мене почує.

Після моїх слів обличчя моєї колишньої помітно блідне. Декілька секунд вона просто стоїть, мовчки дивлячись на мене. А тоді різко поправляє сумочку на плечі і розлючено шипить.

— Знаєш що, Сікорський? Ти ще пошкодуєш.

— Навряд, — лише пильно дивлячись на неї, холодно випалюю у відповідь на її погрозу.

Одразу помічаю, як мій спокій дратує її ще більше. Вікторія зло зиркає на мене, різко розвертається і йде до виходу. За мить двері кабінету голосно грюкають. У моєму кабінеті знову западає тиша. А я несподівано ловлю себе на думці, що думаю зовсім не про колишню. Перед очима мить — Есенія.

Кліпаю, бо тишу за дверима порушують крики Вікторії. Зриваюся на рівні ноги і поспіхом йду туди.