Розділ 23. Повернення блудного сина

Старий ювелір Ріхард Берк підходив до будь-якої справи виважено та вдумливо. Тому після розмови з українським охоронцем Владиславом Трушем готував для сина цілу промову та вже збирався телефонувати до Намібії, але не встиг.

Його постачальник дорогоцінної сировини, бушмен Адівлані, випередив мільярдера й сам зателефонував та був схвильований до глибини душі.

– Вельмишановний пане Ріхарде! Дуже Вас прошу: зніміть цей важкий камінь з мого серця. Днями нас всіх тут ледве інфаркт не вхопив. З Вашим сином на шельфі сталася дуже неприємна пригода і я не хочу й не можу більше відповідати за таку поважну персону. Пірнальники його вчасно підняли на поверхню й наразі з паном Джорджем усе добре. Але все одно дуже прошу Вас: заберіть! Навіщо мені відповідати перед Богом та Вами за безпеку й життя молодого чоловіка?

– Що? О, Господи! Адівлані, з ним точно все добре і де він? – тепер все частіше хапався за серце старий Берк.

– Клянуся, пане, все добре! Але ж Ви, шановний, знаєте цю молодь. До робіт під водою хлопці його не допускають. Та хто знає, що ще викине дурний молодецький адреналін? Вибачте на слові! – бідкався знайомий африканський колега.

– Я зрозумів. Не хвилюйтеся, дорогий Адівлані. За порятунок мого малого я Вас щедро нагороджу, обіцяю! А йому зараз же буду телефонувати. І навіщо я тільки погодився на його подорож туди? Наче б він мене послухав... – нарікав на свою тяжку батьківську долю закоханого шибайголови, старий мільярдер.

Ріхард Берк зручніше вмостився в кріслі та невідкладно натиснув контакт сина.

– О, татку, привіт! Що вже донесли тобі про потопельника? Я ж їх просив... – награно веселився Берк-молодший.

– Сину-сину! І чому ти в мене такий дурний? У справах розумний, але в забавах - шалений та нестримний. Хочеш все спробувати у житті? То повертайся швидше додому. Тут теж знайдеться чим збурити адреналін, – загадково почав батько.

– Що ти маєш на увазі, тату? Мама знову дістає тебе? Так ви ж здається вже у всьому розібрались? – припустив найпростіше молодий Берк.

– Ой, Джо! Як виявилося, то була лише перша ластівка. А потім понеслося, наче сніг з гори. Твоє неймовірне кохання, потім розрив, оцей твій дурнуватий вояж до Африки. А тепер ще й з України зателефонували. Та доки я прицінювався: як ліпше все подати – ти мене старого своїми пригодами випередив...

– Що сталося в Україні? Вона жива? Таточку, говори!!! – закричав в трубку Джордж так, що старий аж відсунув апарат трохи далі від вуха. Супутниковий зв’язок інколи неймовірно якісна штука. Тому пан Ріхард продовжив:

– Бачиш, синку, ти й сам усе зрозумів: про кого йде мова. Тому, прошу тебе, забудь свої образи та кидай екстремальні розваги. Повертайся додому, будемо якось залагоджувати вашу проблему.

– Як? Тату, вона мене бачити не хоче! Що її заручницею до Швейцарії привезти? Я на все згоден, але ж гордячка й слухати мене не буде, – тепер забув про веселий тон молодий Берк.

– Та ти до кінця дослухай! Оті ваші дитячі розбірки, щодо двійника, вже не на часі. Сталося дещо важливіше й сумне. Дівчина поїхала від тебе додому вагітною нашим спадкоємцем. Вона сильна й вирішила залишити дитинку, хоч сповіщати заборонила. Та доля взяла своє! Чужа дитина виїхала на перехрестя дороги й Зоряна врятувала її, ціною нашої крихітки...

– Господи, тату! Я вилітаю... Що з нею тепер? – стинання закоханого іноземця чуло, скоріше за все,  пів намібійського узбережжя.

– Та не смикайся ти! Все обійшлося, Зоряна не постраждала. Її охоронець сказав: кілька синців. Але душа дівчини, звісно, кровоточить. І я міг би скоро стати дідом! Джордже, така біда, що й не сказати,– тепер тужив Ріхард Берк.

– А що відносно охоронця? Якого хріна вона сама вела автомобіль? Це так він її захищає? А ще на мене бочку пер, – понесло молодого.

– Цього він мені не говорив. Прилітай і сам у нього спитаєш. Головне, щоб ви з дівчиною помирилися, а природа візьме своє. Я, наприклад, навіть дуже радий, що у вас так швидко малятко зробилося. Значить, їх у вас буде багато. Це головне! – зализував рани сина старий та хитромудрий вовкулака-мільярдер.

Виходило, що одна біда може перекрити собою іншу. І не треба вже тягнути молодого Берка віжками додому. Після такої артпідготовки він миттю прилетить сам та, не роздумуючи, помчить миритися зі своєю українською квіткою. Пан Ріхард навіть задоволено посміхнувся й вимкнув телефон.

І Джордж дійсно не забарився. Він з’явився спочатку у себе вдома, на Женевському озері. Трохи поплавав у басейні, трохи пожурив колектив прислуги маєтку, а потім поїхав до батька у Ньйон.

– Привіт, мій синочку! Який же я радий, що ти послухався й прилетів. Нащо тобі ті діамантові шельфи, коли тебе в Україні чекає справжнє диво? Бери швидше свій розум і серце та лети розтопити душу нашої майбутньої пані Берк. Ти ж це так добре вмієш робити! – натякав пан Ріхард на те, що його Джо, коли захоче може зробити з жінки покірну істоту та підкорити собі. Але не МЕНЕ...

Вперте створіння, з мільярдними статками, послухалося батька. Джордж взяв зі сховку на Женевському озері каблучку, котру я прийняла від нього як наречена, причепив її на свій товстий золотий ланцюг на шиї, та й вилетів до Києва.

Бориспіль зустрів швейцарського магната, як він це добре вміє: гамірно, напористо й життєрадісно. Бо жодний європейський світ ні за що не зрівняється з колоритом центрального українського аеропорту! Зі щирістю неймовірно заводних перевізників, що говорять усіма мовами світу, хоча володіють лише суржиком ближніх сіл. Або унікальною можливістю дарувати одночасно гарячу українську гостинність, разом з тихим підрахунком: що ще можна взяти з багатенького іноземця та залишити на згадку про себе найкращі вітання, разом зі щербинами на зубах від побитих столичних доріг!