Розділ 19. Це якась помилка

Радість спілкування з рідним колективом псувало лише одне. Доки я гуляла по зеленій стерні надворі в Трушів – все було добре. Але як тільки почала, в робочому процесі ганяти ліфтами до цехів, а в них же звісно було трохи жарко, знову з'явилися дивні напади нудоти. І моя бідна голівонька вертілась, від роботи, теж до дурноти...

З часу, коли я прогнала від себе коханого мільярдера та нахабну Аліну, Влад почав навмисно ігнорувати поворот до мого дому і вперто гнав автомобіль до свого. Там ми весело бавилися з його дітками, а потім сідали вечеряти. Та інколи я зривалася з-за столу, наче лань. Одного разу Танька не витримала й спитала:

– Зоре, а ти не хочеш сходити до лікаря?

– Навіщо? Я здорова. Ще трішки забуду того гада і все пройде. Таню, це нерви, – впевнено відповіла я дбайливій дружині свого охоронця.

– А нагадай мені, будь ласка, скільки тобі рочків? – не відставала вона.

– Когось іншого - я б послала за невихованість. А тобі по-дружбі нагадаю: тридцять два. А що? – зовсім не доганяла я: до чого веде жінка.

Влад тільки хмикав над тарілкою та продовжував наминати макарони з м’ясцем.

– А те, що такій великій дівчинці інколи треба ходити до гінеколога. А тобі - так просто край, як треба... – загадково посміхнулася Танька.

– Що ти маєш на увазі? А, оте... Таню, НІ. З якого це дива? У мене й чоловіка немає, від кого б це сталося. Хоча простенькі аналізи таки треба здати та попити вітамінок. Набридло виглядати припадочною директоркою. Що подумає колектив? – зробила я свій висновок і весело хрумкала запашний овочевий салат.

– Владе, завези завтра це диво до поліклініки, я тебе прошу! А як буде опиратись - ти її силою туди запхай. Бо дівчина точно не при своєму розумі, – обтерла серветкою ротика синові Танька.

Вже по традиції, після вечері ми всілися дивитися якесь кіно, а по закінченню Труш завіз мене додому спати. Ніч я провела у своєму зручному ліжку без ексцесів.

Вранці попила міцної кави й рівно о сьомій вийшла до хвіртки, щоб сісти до службового авто.

– Зоряно Захарівно, я подивився у Міри на копмі Ваш сьогоднішній графік. Там було віконце о 13.30 і я записав пані до лікаря. Анонсую, на всякий випадок, – відразу сповістив Труш.

– Дякую, мамусю! А якщо на той час з’являться невідкладні справи? – втупила я в нього незадоволений погляд.

– Тоді, пані директоре, Ви їх відкладете. Зоре, ну чого ти вперлася, наче я тебе на щеплення веду. Це ж лише звичайний щорічний огляд, – настирливо промовляв охоронець і я здалася. Водій Саша лише мовчки посміхався, бо давно звик, що поводимося ми з Трушем так, наче дійсно я його молодша сестра.

Я була абсолютно впевнена, що Влад записав мене до терапевта, але він привів під двері гінекологічного відділення й сказав:

– Я тут посиджу. Не буду пертися в ту царину колобків. Тобі до 28-го кабінету. Тримай талончик, наразі саме твій час. Он якраз ще один надутий гномик виповзає...

То він так жартував про вагітних дівчат, що заполонили довгий коридор та чекали своєї черги, втикаючи в телефони. Я взяла папірець і весело зайшла до лікаря, в якого не була Бог знає з яких часів. Та вийшла звідти я геть не така радісна, як заходила.

Це тому, що зовсім незнайомий чоловік спочатку порпався в мені різним неприємним приладдям, потім посвітив для різноманіття всередину з якоїсь пушки й сказав це таким буденним тоном, наче я спитала в нього: котра година?

– Вагітності п’ять тижнів. Ускладнень не бачу. Поточні питання є? На облік в мене ставати будете?

– Лікарю, це якась помилка. Такого не може бути. Нічого не розумію... – відверто обурювалась я, а саму огортав суцільний жах.

Звісно цей дядько звик до різних реакцій на повідомлення про материнство: радісних та не дуже, бо пацієнток в нього багато. Але гарно вдягнена дамочка, за тридцять, що не розуміє: звідки беруться діти, зачепила навіть його.

– Хочете пройти УЗД? Заради Бога. Тільки в нас черга. Думаю Вам краще звернутися до будь-якої приватної клініки. Здається, Ви можете собі це дозволити, – кинув він оком на мою екіпіровку й додав: – Якщо питань до мене немає, покличте наступну.

І знову мене охопив ШОК подібний тому, що був у гримерці, коли ми застукали гидкого мільярдера з Аліною. Наразі я забула про постійні заздрощі молодим матусям та про своє бажання мати діточок. Мрія – то одне, але коли ти вже перебуваєш на шляху до її виконання, стає дуже незатишно й навіть страшно.

Та Владу моя звістка видалася цілком прогнозованою. Він притримав мене за плече й радісно сказав:

– Ось бачиш: моя благовірна не помилилася. Вітаю, Зоряно Захарівно! Це ж чудового. Все, як ти хотіла. Ну, майже все...

– Господи! І що я тепер робитиму? Владе, тобі смішно, а мене наче ще раз зрадили. Як мені пережити таке?

– Та як всім! Ходиш до лікарів, слухаєш їх дурні поради, багато жереш і товстішаєш, бо воно маленьке просить їсти. Перетворюєшся на такого колобка як ото сидить, а потім трішки покричиш і воно вже твоє: маленьке, мокре й рідне. Хоча в нас вискочило аж двоє. Я взагалі не знаю, як Танька справилась. Бо я постояв кілька хвилин і попросився на вихід. Мені дали заспокійливого, а потім я сидів в кутку та молився. Після того, що бачив на війні міг би й не боятися, а я боявся страшне як. Зате моя квітка вистояла й тепер Коля й Оля найдорожче, що в мене є. Будеш сповіщати свого принца? – в кінці лекції для породіль раптом спитав він.