Розділ 18. Розморозка

Надворі періщив дощ. Вже почався вересень і сонячних днів було ще багато, але й дощі все частіше набридали своїм сумом. Більше ніж за тиждень проживання на шиї у моїх друзів Трушів я страшенно знудилася та навіть зі своєю кровоточивою сердечною раною не могла більше сидіти без діла.

Всі ж знають, що людина в змозі звикнути майже до будь-чого. Тяжко, але до відсутньої руки чи ноги – теж поступово звикають. Це вже якщо відтяти голову, тоді гірше. Ось і в мене краще б її відтяли! Бо з власних дурощів я відібрала в себе найдорожче, що так зненацька з’явилося у житті. Я кажу про Щастя...

Тому вдала, що точно попустило та попросила Влада завезти мене додому. Труш намагався сперечатися, але я виклала неспростовні докази, що без діла людина гине й він погодився.

Я не маю штату домашніх робітників, а тому частина квітів, котрі не дочекалися води – загнулись. Вони були схожі зараз на мене: такі ж мляві та сухі. Стояли зі зморщеними темними листочками й просилися на смітник... Може нам разом туди піти?

Так, стоп! Я взяла ноги в руки та повернулася до голови. Згадала відчуття, коли мені сказали, що більше немає мого тата... Ото було страхіття. Вранці він жив, а ввечері – не стало. Доброго, розумного і впевненого в собі чоловіка, наче й не було на землі! А тому ці зітхання про нещасне кохання треба зав’язувати, трохи поприбирати та їхати працювати на комбінат. Там на мене чекає роздовбана пічка й купа людей, що зовсім невинні в моєму незламно-придуркуватому характері.

Я винесла до сміттєвого бака вже кілька мішків з мертвими квітами і мені навіть полегшало. Працювала я з таким завзяттям, що не пошкодувала жодного красивого квіткового горщика, котрі обирала під кожну квітку доволі прискіпливо. А тепер весело жбурляла їх у смітник і, з кожним викинутим горщиком, мені ставало все ліпше.

Потім я жваво прибралася у вітальні. З огидою викинула до сміттєвого бака постіль, яка й досі ще пам’ятала наше палке кохання з тим збоченцем, в день Незалежності. Тепер мені попустило ще більше і я забралася до ванної відмокати, душею й тілом. Хотіла посмакувати винцем, під час релаксу в пінці, але чомусь вирішила відкласти це задоволення на потім. Адже за своїми урочистими кортежами зовсім забула про улюблену конячку – гарного червоного Мерседеса, що стояв без діла в гаражі.

Водити я вмію доволі вправно. Тато змалечку вчив мене цьому. Він саджав кохану донечку собі на руки й натискав на педалі, а я крутила руль. В його обіймах було так тепло й затишно, що ті спогади досі гріють душу, як наймиліші. Ось тоді й навчилася. Пізніше навіть ходила на курси екстремального водіння й мені там теж сподобалося.

Наразі я підсушила волосся, одягла кросівки й спортивний костюм та попрямувала в гараж.

– Привіт, мій красеню! – зірвала я захисний тент і заговорила до залізяки так лагідно, наче вона мене чула. Мої очі піднесено заблищали від думки, що зараз ми з ним помчимо трасою, з вітерцем.

Так і зробили. Правда треба заїхати на заправку, а потім ще до Ідола на тест. Дуже не люблю, коли хоч десь щось скрипить. А воно таки скрипить. В цьому я - повний нуль. А Ідол - то мій гуру з СТО. Хіба я знаю, чому його так кличуть? Може тому, що найкращий. Такий собі ідол поміж авто.

Здається для покращення мого настрою на небі навіть з’явилося сонечко. Воно виглядало з-за пухнастих різноколірних хмарок й теж намагалося лікувати мою хвору душу. Люди, а драйв таки працює! Отой шурхіт асфальту з-під коліс, багато таких же серйозних стурбованих облич, що летять навпроти. А головне - це кермо. Я відчуваю, що в моїх руках знову влада над чимось дуже важливим. В даному  випадку над власним життям, в спарці з добрим другом-автомобілем...

Блін! Чого це я знову про «пару»? Нафіга мені та пара, коли й так дуже добре! Та невже? Так! Мені добре. Мені добре. Ану ще сто разів повтори, то може пропустиш якийсь знак чи поворот та вліпишся в дерево. Ні, це точно не входить в мої плани. Живу собі й живу. Та й на комбінаті мене дуже чекають.

Я з задоволенням поганяла приміською трасою, доки не почула попередження про стан пального. Тоді заправилась і з’їздила на СТО. Ідол зустрів мене, традиційно, щиро та радісно. Ну, звісно за ті гроші, що я завжди відвалюю йому та не потребую жодної звітності можна бути й не таким усміхненим. Та я люблю його, як майстра. Я взагалі люблю людей, котрі знаходяться на своєму місці. Ось, наприклад, як... Тьфу! І коли це вже закінчиться? Чого він весь час лізе до моїх думок? Був і немає. Все, крапка!!!

Автомобільних справ майстер протер руки, наче той лікар після огляду пацієнта й доповів мені:

– Все в порядку, пані Зоряно. Було дещо, та я підтягнув і змазав. Тепер не скрипітиме. Ваш гнідий в найкращій формі, хоч на змагання виставляй.  До чого ж я люблю німців...

Я тяжко зітхнула, як завжди щедро розрахувалася за позачергову оперативну перевірку, але нагадування про тих німців було мені, як болячка!

– Дякую, Ідоле. Гарного Вам дня й заробітків, – не змовчала я й майстер мовчки вклонився та побажав мені того ж самого.

Тепер можна було перевдягтися та мчати на комбінат. Так я й зробила. Сьогодні спробую виглядати як ранком, після першого танцю з... Та пропади він пропадом! Але ж костюмчик треба підібрати файний і макіяж зробити яскравіший, щоб не лякати своїм загробним виглядом колектив.

Зачіска в мене й так гарна, адже на віллі в Швейцарії особистий стиліст встиг зробити мені кілька спеціальних рослинних масок, від яких волосся стало осяяне й живе. Знову я за своє? Сходиш до свого стиліста й він тобі, з розумним виразом обличчя, теж намаже з баночки якоїсь гидоти. Розрахуєшся з ним, як за натуральну та будеш задоволена тим, що є! Все, треба їхати.