Розділ 8. Подруга

Мабуть, так невтішно я ридала лише після смерті тата! Добре, що живу я у власному домі та в мене за стіною немає сусідів, котрі спробували б тепер викликати поліцію чи швидку. Я захлиналась від сліз, дряпала шовкове простирадло й не знала, що робити?

Та мені байдуже до його статків і вілл! Я лише марю, щоб той божественний голос ще хоч раз у житті сказав мені: «Зоре!» А вже якщо припустити повне божевілля – то «Зоре МОЯ...» Невже я так багато хочу?

Ніколи не думала, що можу закохатися у мрію. Я взагалі не думала, що можу закохатися! Ні, я не зовсім пропаща і свою цноту втратила ще в десятому класі, коли зустрічалася з одним веселим хлопчиком. Він був милий і заводний. Але як тільки татко дізнався про наш роман, то миттю припинив і зітхання, і кохання...

Потім ще був один недолугий бізнесмен, що як виявилося намагався присмоктатися до моїх статків. Звісно я не дуже заможна, так середня ланка бізнесового світу. Але він вирішив, що йому й така згодиться. Ось власне і всі мої чоловіки. Далі я просто поставила крапку на особистому житті та віддавала себе роботі, всю без останку.

А тепер лежала мокра від сліз, сама-самісінька у величезному ліжку й божеволіла, що поруч немає тих теплих рук, котрі лише раз торкалися мене, а я пам’ятала кожен Його подих. Навіщо я йому відмовила? Нехай би постраждала моя дурнувата гордість, але серце заповнилося Ним назавжди й пам'ятало прекрасну зустріч зі справжнім чоловіком.

Чесно кажучи, чіплялися до мене частенько. Тут, вдома та інколи в закордонних поїздках теж. Певно, що не з комбінату. Не вистачало мені тільки роману на виробництві! Та й поводилась я так, що нікому зі співробітників не заходила до голови настільки ризикована ідея. І ось тепер валяюся тут, а всередині все болить... Піду прийму знеболювальне. Забринів телефон.

– Привіт, Аліно! Як справи? – протерла я припухлі очі.

Дехто може звинуватити мене в неправильній поведінці. Бо хіба може двійник, тобто підлегла, бути подругою? Але після смерті її матері ми якось зблизилися та інколи довгенько розмовляли вечорами, саме телефоном. Я ж не кожного дня бачила її. Так, викликала за необхідності. Тобто бідна жінка, через мене, мала ненормований робочий графік, а в неї маленький син... Від думки про дитину в мені знову десь стався збій і всередині різонуло так, що я аж застогнала.

– В мене нормально. А чого ти там сичиш? Сталося щось? – відчула мій біль подруга-двійник.

– Та так, хворію. На голову! – вже зовсім не по-директорськи зізналась я їй.

– Не зрозуміла. В прямому чи переносному сенсі? Може тобі якихось пігулок привезти? – дбайливо поцікавилась Аліна.

– Дякую, Алінко! Мені пігулки не допоможуть. Тільки нікому не кажи та тобі відкрию таємницю: я дурна й нещасна по життю жінка.

– Ну, це не лише твій діагноз. Десь половина жінок землі можуть так сказати про себе, але ж якось живуть, – зітхнула на тому кінці зв’язку моя копія.

– В тому то й справа, що «якось». Нещодавно я могла спробувати перейти до іншої половини бабів та чомусь вперлася й не захотіла, – сказала я й розуміла, що з очей знову течуть сльози.

– Хочеш, я приїду? – раптом запитала вона. – Льошка сьогодні у старої відьми ночує. Ну, ти знаєш, це я про колишню свекруху. Але щодо внука - вона золота людина.

– Ні, дякую Аліно. Навіщо я буду псувати тобі настрій та відпочинок? Ось днями в тебе буде важка робота. Суміжники хочуть, щоб я почитала лекції у них на курсі. А воно мені як болячка. Тому прохатиму тебе підмінити біля студентів. Матеріали я всі дам. Просто кілька днів розважатимеш молоде покоління, – відкрила я двійникові розклад наступного тижня.

– Це як скажете, пані директоре. Я з радістю згадаю свої студентські роки. Але ж наразі з Вами щось діється. Завжди мене підтримуєш і муштруєш, а тут сама розкисла. Не хочеш бачити своє відображення без дзеркала, добре. Тоді так розповідай. Я – могила. Може щось дві голови й зметикують? – намагалася витягнути мене зі страшної депресії добра жінка.

Десь глибоко в собі я відчувала, що роблю фатальну помилку. Але ж вона так впевнено говорила, а ще мені просто нікому було вилити душу. Тому я сіла, вкрилася пухнастим пледом і розповіла їй коротко про все, що останніми тижнями відбувалося зі мною, доки вона була в жалобі.

– Так! Дурні ми баби по саме нікуди... – замріяно сказала Аліна, коли я замовкла. – Вибачайте, Зоряно Захарівно, за нахабство й невихованість та інколи Ви перевершуєте саму себе. От що ти хотіла собі довести? Що в тебе є кровоточиве серце? Що тобі не потрібні його гроші та маєтки? Так він їх і не пропонував. А переспати один разочок, на пробу, корона з тебе не злетіла б. Може він взагалі не той, яким здається? Або тепер літала б за хмарами щастя. Ось послухай мене, останню невдаху. Сама зателефонуй йому й поклич, а там вже як Господь накаже. Повір, він точно миттю примчить на зустріч.

– Думаєш? Але я не можу дозволити собі стелитися під чоловіка, немов повія. І що я скажу йому взагалі? Ні, Аліно, я не буду цього робити! Розпрощалися і все, – вперто стояла я на своєму.

– Дуже вдячна Вам, пані, за статус повії. Але інколи в житті треба спробувати стати й нею, якщо немає іншого шляху. Та й потім, ці падлюки понад усе люблять в нас саме повію, а не цнотливу красуню, котра гордо тримає марку недоторканості. Повір, я знаю про що кажу. Пам’ятаєш? Я у війську служила, – натякнула мені Аліна, що не всі проблеми в їх сімейному житті пішли від чоловіка. Та за своєю бідою цю інформацію я пропустила.