Розділ 2. Двійники

Пройшло ще трохи часу, а я не здавалася й продовжувала плисти поміж стрімких берегів нещадного чоловічого світу. В мене навіть почали з’являтися якісь напрацювання та зв’язки. На презентаціях та фуршетах люди, що звикли не соромитися висловлювати свої думки, здивовано поглядали в бік худорлявої дівчини, в дорогому чоловічому костюмі й стримано посміхалися мені. Та я не вимагала до себе ніякого особливого ставлення.

Інші виклики повстали зненацька. В сусідньому містечку, на шановану бізнес-леді було скоєно замах, і я згадала про настанови старенького адвоката. Він ще й досі здалеку опікав мене та частенько телефонував з теплої Хайфи. Ідея з двійником начальникові моєї охорони зайшла відразу до душі. Труш весь розквітнув та наче заспівав:

– Я скільки разів натякав тобі? Але ж Ваша величність повинна все вирішувати самостійно. Слава Богу, що дослухаєшся хоч до когось! Завтра ж приведу тобі кілька кандидаток, на вибір. Тільки знаю, що одна точно підійде.

– Це ж чому, Владе? Просуваєш свою знайому? – посміхнулась я йому.

– Так, вона дійсно моя давня знайома, ще з контракту. Але просувати кандидаток на каліцтво чи смерть? Ну, я ж не настільки цинічний. Хоча Аліні не звикати до будь-якої колотнечі. І оце щойно я  зрозумів: наскільки ви жахливо схожі.

– Та яке каліцтво? Хто на мене спокуситься? – тяжко зітхнула я. – Ще ж не було прецедентів...

– Звідки тобі знати? А може й були. Просто напохваті ти завжди маєш мене, – таємниче посміхнувся Труш та пішов порадувати претенденток.

Я не витримала й підвелася, щоб оцінити себе в дзеркалі. Нічого особливого: метр сімдесят, традиційна шатенка, звичайнісінькі риси обличчя. Гордістю є хіба що статура. Оті омріяні жінками 90х60х90 у мене присутні, бо я ще не народжувала. А всі мої одногрупниці вже мали діточок та забули про стрункі ніжки й тонку талію назавжди.

Добре, трохи відірвемося від серйозних тем та побавимося кіношними трюками, зі схожістю каскадерів. Може з того щось і вийде? Буду тільки рада, якщо дівчина підмінить мене на якомусь незначному заході, а я відпочину.

З цими думками я поговорила з нашим індійським партнером, переглянула деякі папери та вже збиралася додому, як знову до кабінету увірвався радісний Труш і сповістив, що Аліна вже за дверима чекає зустрічі зі мною.

– Ну, заводь! Чого ти такий рухливий, як той коник-стрибунець, – хмикнула я, дивлячись на його радісну пику і в цей момент ледве не випала з власного крісла.

До мого офісу увійшла жінка, що разюче нагадувала мене! За всі ці роки поневірянь чоловічим світом я бачила багато дивини, але себе зі сторони у тривимірному зображенні – ще ніколи...

Дівчина посміхнулась привабливою усмішкою і все зіпсувала! Посміхалися ми точно по-різному, але все одно були неймовірно схожі.

– Вітаю, пані Зоряно. Я Аліна. Труш сказав, що Вам потрібен двійник. Ви не дивуйтеся, будь ласка, це Влад мене трохи переробив, – вона ввічливо простягнула руку, а потім зняла перуку й зі своєю чорнявою сучасною стрижкою, слава Богу, перестала бути мною.

– Дуже приємно, Аліно! Тобто Ви відразу згодні? А може Вам не підійдуть якісь умови. Чи цей нестримний суб’єкт вже змалював все як годиться? – посміхнулась я у відповідь ще одному своєму янголу-охоронцю.

– Змалював. Та мені наразі дуже необхідна така робота. Мама лежить з онкологією й лікування потребує значних коштів. А ще в мене на шиї є маленький бешкетник. Тому я з радістю погодилась би й на меншу зарплатню, – миттю відкрила жінка жінці причину, що привела її сюди.

– Співчуваю Вашій мамі. А бешкетник - це ж добре. Ось про мене кажуть, буцімто маю все. А в моєму домі постійно проживають лише тиша й пустка. І спілкуюся я тільки з гаджетами та діловими людьми. То де ж воно: оте ВСЕ?.. Вітаю, Аліно, Ви прийняті. Графіки роботи й переміщень - це до Влада. Наразі обоє вільні, – одночасно поскаржилась я на життя й підсвідомо перетворилась вже на залізну леді. Тільки десь глибоко в душі пошкодувала, що ця дівчина нещасна, але жива. А я все більше нагадую собі та людям безсердечну каменюку.

Продовжуючи жаліти себе, я всілася на край власного столу та почала міркувати про нездійснене. От навіщо я обрала собі за родину жорстокий світ бізнесу, коли могла зустріти десь посеред вулиці звичайного симпатичного хлопця й наразі теж гордо казала б усім: «Маю малого бешкетника...»

Звідки мені було знати, що біль від втрати найріднішої людини, з часом, притупиться та назавжди залишиться в пам’яті. А життя на місці не стоятиме й мені теж страшенно захочеться відчути теплу долоню на своїй руці чи просто добрий погляд, що загляне в мої скуті офіціозом очі.

Задоволені підлеглі пішли оформляти договір, а я ще раз похитала головою вслід сильній дівчині, що зголосилася серед своїх болючих проблем захищати мене. За миттєвою слабкістю бабської душі я просто забула неймовірно тяжкий шлях усміхненої випускниці вишу до суворої володарки мартенів та електропечей. Та я ж не обирала таку долю, це вона навіщось обрала мене.

Наступного дня вірний Труш привів на вибір ще трьох кандидаток, але мене заклинило на Аліні. Я з легкістю відмовила їм усім, бо ті жінки були на мене зовсім не схожі. Та ще й поводилися зверхньо, наче наймалися няньками до малої дитини. Влад мовчки стояв позаду, в кутку, й ледь помітна посмішка грала на його суворому чолі. Він був зі мною поруч з самого початку й прекрасно знав, що нахабством мене не взяти. Так, ті жінки пройшли десь своє військове пекло, але мені потрібна була напарниця, подруга і вірне серце. Тому вони залишилися ні з чим, а Труш відчайдушно змахнув рукою й підсумував:

– Як добре, босе, що тобі не потрібно обирати чоловіка, бо тут недостатньо було б і заморського принца. Спробую ще профільтрувати анкети в мережі.