Розділ 1. Леді-бос

Нормальній людині моє життя може видатися казкою. Це тому, що мені не потрібно чекати біля вікна принца на білому коні. За деякими мірками, я вже й так заможна. Тато залишив своїй єдиній доньці у спадок серйозний бізнес. Ні, не салони краси, а контрольний пакет акцій металургійного підприємства, з усіма можливими наслідками. І через це мій світ зациклений на модернізації виробництва, нарадах та домовленостях, зустрічах з партнерами й конкурентами. Ось така казочка зовні, а зсередини – справжнє пекло.

Крім того, мені вже за тридцять, а я ще ніколи не була заміжня! Спочатку мої хлопці не влаштовували тата, а коли його не стало – залицяльники просто не вміщалися в мій життєвий графік. Це тільки здається, що в сталеплавильній галузі гроші течуть, наче ріка й нічого не треба робити. Насправді ж ділові стосунки тут дійсно схожі на гарячий потік лави, та я навчилася тримати голову холодною, а руку на пульсі проблем. І якщо це з тобою відбувається поступово – звикаєш та не шкодуєш себе...

Але почну я свою розповідь з того моменту, коли тато був ще живий. Якось, після занять в універі, ми з дівчатами пішли на каву і того дня, вперше, я відчула загрозливий світ статків. Звісно випадок не мав ніякого відношення до мого навчання на платному відділенні. Я взагалі ніколи не вважала себе заможною чи особливою. Скоріше за все, дивак начитався чиїхось хибних відгуків у мережі та спробував, прямо посеред купи людей, взяти мене в заручниці.

Через відсутність професіоналізму й відповідної підготовки, доблесні поліціянти миттю знешкодили горе-нападника та взяли під варту. А мені з того часу батько почав наймати охоронців і я відчула, що таке життя пташки в клітці.

Ні, мої захисники були якраз професіоналами та намагалися поводитися чемно й непомітно. Але ж своїм всевидячим оком, раз по раз, нищили мій студентський світ. Бо хто захоче спілкуватися з дівчиною, охорона якої невтомно шукає поглядом ненадійних перехожих або ввічливо обмацує знайомих портативним металошукачем? Так десь на стадії дипломної роботи я залишилася без друзів. Тепер вони були лише в мережі – віртуальні «воїни світла» та моделі й актриси, з дурнуватими ніками й фантастичними історіями життя на землі.

Ось в цей нудний і сірий момент мого існування, раптово увірвалось нестерпне горе. Серед своїх улюблених мартенів тато фактично «згорів на роботі». Коли його привезли до медичного центру, лікарі вже констатували смерть. Виявилось, що підступному тромбу байдуже: чи були у гарної людини плани на майбутнє? А ще для його доньки світ без батька миттю перетворився на суцільний жах...

Далі життя полетіло наче снігова лавина з гори. Буквально відразу після поховання з’явився нескінченний потік «рідних і близьких». У гонитві за ласим шматом прибуткового пирога якісь дивні особи боролися між собою, не звертаючи жодної уваги на несуттєву деталь – розбиту та самотню дівчину в сльозах.

Ні, я розумію, що Вербицьких на планеті багато, але ж ті люди мені зовсім чужі. Так сталося, що ми з татом в цілому світі були зовсім самі. Мама померла, народжуючи мене і я бачила її лише на фото. А тепер, поруч на столі, поставила ще його знімок у рамочці та плакала день і ніч.

Бувають моменти, коли людині здається, що навколо одні вороги й на допомогу чекати зовсім не варто. Ось саме тоді, коли ти на краю прірви, частіше за все знайдеться рука, що підтримає. Дивно, але у моєму випадку це був адвокат родини. Саме він зупинив ту «чергу охочих» та довго й настирливо навчав мене куштувати страхітливий багатошаровий пиріг бізнесових стосунків.

Тато звісно теж готував мене до життєвої боротьби, а тому навідріз заборонив вступати на факультет журналістики. Казав, що з мене вийде гарна помічниця й талановитий фінансист. До навчання я підходила без жартів і закінчила економічний на відмінно. Ось тільки світ, котрий настирливо диктував мені продати акції, та взявши деякі кошти забиратися геть, зовсім не поділяв мого захоплення червоним дипломом. Мені натякали, що в плані самозбереження, краще буде вилетіти якомога далі до теплих країв назавжди. Та я не погодилась!

За довгі роки співпраці наш старенький адвокат знав, що я успадкувала від батька не лише статки, а й неймовірну впертість та нізащо не відступлюсь від продовження родинної справи. Саме тому він мужньо залишався поруч і наймав мені профільних вчителів та знайомив з людьми, що можуть знадобитися.

Одного разу організував зустріч з представником влади, що в окрузі опікувався значною часткою металургійного бізнесу. Врівноважений чоловік спочатку виказав співчуття моєму горю, а потім довго сміявся відносно такої кандидатури на посаду директора комбінату. Сказав, що у їх чоловічому світі дівчиську робити геть нічого, бо я там просто не виживу. Сперечатися з людьми такого рівня мене не навчали, але сказати, що ми розпрощалися друзями, я не можу.

Прикута до цілодобової охорони, я впевнено перепрофільовувалась на керування металургійним підприємством й ті зашкарублі сухарі, через деякий час, почали вірити в мої здібності. А ще можливо я була фартова, бо пройшов майже рік, а я поки залишалася живою й здоровою.

Та після однієї серйозної наради в офісі Сергій Мойсейович сказав мені:

– Ну все, Зоренько, ти готова. Я можу їхати додому. Давно вже треба, але не міг залишити тебе на самоті з невідомістю. Тепер пані Зоряна Вербицька може з упевненістю називати себе: леді-бос. І не бачити мені сонця над Хайфою, якщо хтось скаже інакше. На прощання дам ще одну пораду: підбери собі дівчину-копію, а ліпше дві. Повір, вони точно знадобляться.

І на цьому мій єдиний друг та опора кинув мене напризволяще, а безжальний патріархальний світ був таким же колючим і невблаганним. Ну, хіба що трохи звичнішим, ніж на початку моєї «боротьби».