Розділ 18. Прошу тебе, отямся!

Після подорожей на Пандору і Острів ляльок не було нічого незвичного в існуванні почвар, привидів у іграшках, циклопів. У новому світі я спокійно сприймав диковинних тварин, що раз у раз траплялися на моєму шляху. Та коли стрункий високий хлопець повернувся до мене, я застиг, побачивши його котячу морду.

– Ти ніколи раніше не бачив зооморфів? – запитала мене істота.

– Ні. Ти Широ?

– Мене звуть Танако, а це Хійорі.

Він вказав на тендітну невисоку дівчину з довгим світлим волоссям і загостреними вушками.

– Привіт, не дивись на мене так, – вона невдоволено зморщила носика. – Ти що, і ельфів ніколи не бачив?

– Лише в кіно.

– Зрозуміло, – роздратовано кинула вона, підійшла ближче і подивилася на Марину. – Поклади її на землю.

– У неї відкриті рани, це їй не нашкодить? – засумнівався я, бо по піску снували жучки і гусениці.

– Ельфи – найкращі лікарі, тим паче, у мене високий рівень майстра, тому не сумнівайся в моїх здібностях. Це займе кілька хвилин.

Все ще вагаючись, я посадив Марину на уламок плити якоїсь зруйнованої будівлі. Притримуючи її однією рукою, іншою зняв із себе сорочку і постелив на землю. Тільки після цього я поклав дівчину. Певний час ельфійка снувала руками над Мариною, пустивши очі під лоба і щось невиразно бурмочучи.

– Ой, – зненацька пискнула вона, – тут усе так складно, я сама з цим не впораюся. Треба негайно відправити її до глави гільдії, – Хійорі повернулася до людини-кішки. – Я заберу її з собою через телепорт, а ви доганяйте нас на грифоні.

– Ні, без мене вона нікуди не поїде! – запротестував я.

– З собою через телепорт я можу взяти тільки одну людину. З тобою ми можемо доправити її до ельфійскої гільдії тільки на грифоні, але тоді витратимо більше часу. І до речі, тільки ми можемо лікувати, а інакше твоя супутниця помре. Так що вирішуй, але швидше.

Нічого не залишалося, як довіритися цій тендітній дівчині з дитячим личком. Зрозумівши, що я вже не проти, вона присіла біля Марини, дістала зі своєї сумочки жовтий кристал завбільшки з волоський горіх і кинула на землю. Навколо дівчат окреслилося вогняне коло, яке яскраво спалахнуло, засліпивши нас, і наступної миті дівчата щезли. Після цього зооморф дістав щось схоже чи на сопілку, чи на свисток, і подув у цей інструмент.

– Це флейта призову, – відповів він на моє німе запитання.

Відразу в небі з’явилося химерна істота з тілом лева, головою і крилами орла. Він загорлав із висоти і спустився до свого господаря.

– Ніколи не літав верхи, та й на коні не сидів, – сказав я, мимохіть відступивши від величезних кігтів чудовиська.

– Ще ніхто поза боєм з них не падав, – заспокоїла людина-кішка, але, бачачи мою нерішучість, додала. – Навіть якщо розіб’єшся, то воскреснеш у храмі.

– Я не з цього світу.

– Пам’ятаю, проте це діє як на місцевих, так і прибульців, – запевнив зооморф і притримав за загривок грифона, щоб я міг на нього сісти.

– Довго летіти? – запитав я, опинившись у сідлі.

– Не мине й години, – коротко відповів він, всідаючись на грифона позаду мене.

– Вибач, забув, як тебе звати? Ім’я незвичайне.

– Танако, – нагадав він. – Ти знаходишся у світі гри «Елдер Тейл» [15], тому у місцевих японські імена.

– Але тоді чому ви розмовляєте не по-японськи?

Людина-кішка розсміялася і смикнула за вуздечку грифона. Здійнявшись угору, я забув не лише про запитання, залишене без відповіді, але й подумки попрощався з усіма, кого знав за недовге життя. Коли ж я трохи звик до висоти, зміг навіть насолодитися чудовим краєвидом цього світу з висоти пташиного польоту.

Вид згори на руїни міста захоплював переважанням природи над руйнівною силою людей. Звісно, Пандора з неземною красою природи була невимовно мальовничішою за краєвиди цього світу, та вони приваблювали ненатуральністю. Небо було неймовірно блакитним (ніколи такого не бачив у реальному світі), зелень за яскравістю перевершувала навіть салатовий колір першого весняного листя, а буйство барв польових квітів могло конкурувати із найкрасивішими світовими садами, за якими доглядають сотні дбайливих садівників.

Ми опустилися біля звичайного багатоповерхового житлового будинку, де перед входом нас очікували цілком звичайні люди без ельфійських вух і інших ознак нелюдської природи. Серед них явно вирізнявся хлопець не старше двадцяти п’яти років в окулярах і білому накидному плащі з високо піднятим коміром, що приховував його шию.

– Ти Широ? – запитав я.

– Знаєш мене? – відповів він запитанням на запитання.

– Ні. Де моя дівчина?

Замість відповіді Широ запитально подивився на зооморфа, і цього було достатньо, щоб зрозуміти, як мене нахабно обдурили і розлучили з Мариною.