Розділ 15. Кілер

Капітанова фізіономія скривилась, він прогарчав і опустив руку з пістолетом.

– Я тебе неодмінно пристрелю, але згодом. Спіймати такого важливого птаха і не використовувати – непростиме марнотратство, – на підтвердження своїх слів Корнішин сховав пістолет і підморгнув Олександру, який стояв за мною. – Правильно я кажу?

Але той стояв, наче йому заціпило, і не прокоментував сказане.

– Чесно кажучи, я до останнього думав, що ти спробуєш стати мені на заваді, але тепер бачу, що ти справді на нашому боці. Гайда до нашої команди!

Нарешті зрадник ступив уперед з-за моєї спини і потиснув руку капітана.

– Це всього лише фантом, помре він чи залишиться живий – не має значення, наша головна мета – його творець, – мовивши це, Олександр байдуже глянув на мене.

– Так ти кажеш, що той, хто його створив, головний претендент на пост лідера?

– Так. За своєю силою він у рази перевершує попередників, та й його творіння унікальні.

Вони обидва втупились у мене як на цінний експонат.

– Але як у нього це виходить? Він відчуває смак і може керувати собаками в коридорі? – задумливо запитав Корнішин.

– Незбагненно, яким чином Валера все набуті навички в створених світах може переносити у наш світ, – пильно дивлячись мені в очі, відповів Олександр.

– Дуже цікаво. Це справді неабиякий екземпляр. Він або повинен належати нам, або нікому, – Корнішин нагнувся до мене так близько, що я відчув його подих на своєму обличчі. – Ти добре розчув? Тобі вирішувати, жити чи вмерти.

Я витримав примружений погляд поліцейського і ледь стримався, щоб не буцнути його головою в груди. Це був би емоційний, проте геть безглуздий вчинок. Зроби я його, нічого не виграв би, тільки погіршив би своє і без того жалюгідне становище.

– Гаразд, Олександре, ходімо, дамо йому час гарненько подумати.

З цими словами Корнішин повів зрадника за собою до виходу, та біля дверей затримався і потягнувся рукою до вимикача.

Не те, щоб я боявся темряви, але без світла це просторе приміщення без вікон, та ще й десь у підвалі, якщо не нижче, точно стало б для мене наче гробниця.

– Та жартую я, – розсміявся капітан. – Можеш розслабитися і дихати рівно.

Він рішуче вийшов, залишивши світло увімкненим, і загуркотів дверним засувом.

Без можливості орієнтуватися в часі, я міг судити про те, скільки тут просидів, тільки прислухаючись до свого організму, а він негайно нагадав про свої природні потреби. Згадуючи колись бачені фільми (тепер я точно знав, що це передалось мені від творця), я зайвий раз переконувався ненатуральності кіношних героїв. Щохвилини здавалося, що сечовий міхур ось-ось лусне, та розум твердив, що не хоче бути приниженим і зганьбленим, коли викрадачі повернуться в кімнату.

І ось, коли здоровий глузд готовий був перемогти сором, дверний засув заскреготав і увійшов Олександр. Він мерщій підійшов до мене і нагнувся, щоб розв’язати ноги.

– Що ви там уже придумали зі мною зробити? – запитав я.

– Я не зобов’язаний тобі відповідати! – майже крикнув він.

– Вирішив вислужитися перед новим босом? Як ти міг? Твоя дружина життя віддала за збереження творінь! Її ти теж обманював?

Поки я закидав звинуваченнями зрадника, він не переставав мене звільняти від пут, але, почувши останнє запитання, не стримався і з усієї сили вдарив кулаком в щелепу. Не чекаючи такого від завжди стриманого Олександра, я мішком звалився зі стільця.

– Не смій патякати про мене і дружину! – закричав він. – Ти ще й півроку не існуєш, а вже вважаєш, що на всьому розумієшся і маєш право судити когось.

Незважаючи на його гнівну тираду і сердиту пику, очі Олександра були цілковито спокійні. Він нахилився наді мною і знову замахнувся кулаком, але перш ніж ударити, прошепотів:

– Позаду мене камера стеження, як тільки я піднімуся, сховайся за столом.

Я озирнувся і побачив допотопну тумбу. Олександр несильно стукнув кулаком в підлогу біля мого лівого вуха, а потім підвівся і вже голосно продовжив словесний напад.

– Капітан вирішив залишити тебе живим, та я знаю, наскільки ти небезпечний. Тобі не вийти з цієї кімнати.

Підвівшись на ліктях, я задом поповз до тумби, щосили намагаючись не виходити за безпечну зону, в якій Олександр приховував мене своїм тілом від камери стеження. Для цього мені довелося не зводити з нього очей. Тільки завдяки цьому я побачив дещо несподіване, дивовижне, яке зачаровувало і водночас жахало. Прямісінько на моїх очах Олександр створював живу істоту.

Спершу це була безформна сіра маса. Як згусток туману, набуваючи людських обрисів, цей привид ставав схожим на мене. Маса ущільнювалася і набирала тілесної барви, з’явилося волосся на голові й тілі. Менше ніж за хвилину біля ніг творця в позі ембріона лежав мій брат-близнюк, щоправда, від іншого батька.