Розділ 14. Підміна

Дорога машина, упакована наворотами, виявилася дитячою забавкою у порівнянні з приватним літаком, яким ми летіли до Києва. Унікальне дизайнерське оздоблення, розкішні меблі та надсучасна техніка забезпечували пасажиру райське життя у небі.

– Круто, правда?! – пораділа моїй реакції Марина.

– Та отож, неслабо, – похмуро відповів я, проходячи вглиб салону. Ця розкіш не вплинула на мій кепський настрій через наближення долі вічного хлопчика на побігеньках у ненависної людини.

– Це подарунок від африканського творця. Ми йому допомогли в одній дуже небезпечній справі.

– Не сумніваюся.

Не гаючись, я сів у крісло, натягнув на очі маску для сну і відвернувся до ілюмінатора, всім виглядом демонструючи, що не маю наміру ні з ким розмовляти.

– Що з ним? Йому зле? – запитала стюардеса.

– Ні, з ним усе гаразд. Просто несподівано цій великій дитині доводиться брати відповідальність за своє життя, – відповіла Марина.

Я не полінувався зсунути маску, щоб спопелити поглядом супутницю, та вона стійко витримала його і навіть примудрилася перемогти. Довелося ретируватися, знову заховавшись за маскою.

На певний час і стюардеса, і Марина забули про моє існування і про щось шепотілися в іншому кінці салону. Мені здалося, я заснув лише на кілька хвилин і прокинувся від того, що Марина торсала мене за плече.

– Прокидайся!

– Я втомився. Дай поспати, – крізь дрімоту відбивався я від її рук.

– Ми вже прилетіли.

– Так швидко?! – здивувався я, глянувши в ілюмінатор. Але там нічого не було видно, крім злітної смуги і поля за металевою огорожею вдалині.

– Плани змінилися, – відповіла Марина, – ми змушені були приземлитися за містом. Серед нас з’явився стукач, і про наше повернення вже знають вороги.

– Вони дізналися, що Лаврентій – творець?

– Ще ні, але на тебе вже оголошено полювання, тому треба якнайшвидше вам із Лаврентієм помінятися.

– Віддаєш мене на забій? – запитав я, пронизливо дивлячись Марині в очі.

– Поки видаватимеш себе за людину, тобі нічого не загрожує, – вона усміхнулася і простягла руку до моєї щоки, але я відсахнувся від неочікуваної ласки. Тоді Марина сумно додала. – Я не хочу нікого з вас втратити і вірю – ти впораєшся.

Ми з Мариною в компанії двох хлопців-тіней, котрі викрадали мене в перший день мого існування, в готельному номері розробляли план обміну з Лаврентієм. Одного із хлопців, здорованя мого віку, звали Михасиком, причому тільки таким пестливим ім’ям і ніяк інакше. Він щоразу пересмикував плечима, коли я називав його Михайлом, немов це було чуже, неприємне йому ім’я. А вчорашній школяр виявився добродушним хлопчаком на ім’я Павло. Він вів себе по-дитячому просто, а тому я пробачив йому, що в день нашого, можна сказати, знайомства він суто з цікавості щосили зацідив мене по обличчю кулаком.

– Раз уже ми на одному боці, відповідай мені, – не втримався я, зайшовши в номер, – з якого дива ти мене тоді влупив?

– Бос сказав, що у тебе величезний потенціал, і ти нас неабияк здивуєш своїми можливостями, – відповів Павло.

– А бос – це хто?

– Так ми називаємо Піта, – приглушеним басом відповів Михасик.

– Так-так, я тільки-но з’явився, а він уже розгледів у мені потенціал. Буває ж таке! – розмірковував я вголос.

Павло у відповідь лише знизав плечима, і ми повернулися до обговорення мого обміну на нашого спільного творця. Всі одностайно вирішили, що краще за все провести обмін на нейтральній території, і ліпший привід для того, щоб виманити Лаврентія з квартири – підписання контракту з братом.

– Телефонуй Едику, – Марина простягнула мені трубку готельного телефону.

– А чи не зарано? Сьогодні ж вихідний!

– У таких людей не буває вихідних. Признач йому зустріч у нашому готелі і попроси, щоб він передзвонив тобі на мобільний і сам вибрав час.

– Треба якось попередити Лаврентія, – міркував я вголос.

– Він і так все зрозуміє. Це Лаврентій виявив, що у викраденнях новоспечених творців замішані найзвичайнісінькі люди. Наше існування вже не таємниця досить давно, раз вони встигли згуртуватися.

– Проти нас виставили цілу армію і якраз тоді, коли Сірому стало зле, – вставив п’ять копійок Павло. – Знати б, що за гнида стукає!

– Так ще не знайшли інформатора-провокатора?

– Ні, але обов’язково знайдемо. Не так багато наближених до творця.

– Олександра теж перевіряють? Адже він людина, – згадав я кілька днів перебування у заміському будинку і свою роботу в теплицях.

– Під підозрою геть усі, але Саша найменше. Вони із покійною дружиною Настею робили дуже важливу роботу: зберігали світи, творці яких померли.