Розділ 12. Моє друге я

Потрапити з одного моторошного місця в інше – нівроку, треба бути «щасливчиком». У зоні відчуження чигала не лише добряча доза опромінення, а й небезпека бути загризеним хижаками чи укушеним підступними гадами, яких останніми десятиліттями розплодилося безліч.

– Зарано панікувати, – спробувала підбадьоритися Марина. – Спершу повернімося до туристичного маршруту, принаймні, оминемо райони з радіацією.

Вона відкрила карту турагентства екскурсій у Чорнобильську зону і звірила маршрут з нашим місцем розташування.

– Треба пройти вперед метрів із п’ятсот, – увімкнувши ліхтарик, Марина простягнула мені руку. – Тепер ти тримайся біля мене.

Я усміхнувся, але промовчав. Зараз вона бос, тому я прямував за нею як за штурманом. Тільки-но ми підійшли до потрібного місця, Марина зателефонувала Піту і пояснила ситуацію.

– Тут залишатися не можна, навколо багато здичавілих псів, – сказала вона поговоривши з Пітом. – У Чорнобилі є готель, але до нього майже двадцять кілометрів лісом, а там не тільки вовки й кабани, а й чимало іншого може зустрітись.

– І що ти пропонуєш?

– Піт сказав вийти на відкриту місцевість за містом і очікувати біля моста Смерті. Він надішле гвинтокрил.

– Із Долини Смерті та до мосту Смерті – мене лякає така тенденція. Однак гвинтокрил – це круто! Видно, ти не з бідної контори.

– Загалом це певною мірою і за твої гроші, точніше, Лаврентія.

– Ага, зрозуміло, у вас гасло «Порятунок потопельників – справа рук самих потопельників!» набуває особливого змісту.

– Не бурчи! Головне – швидше вибратися звідси!

– Та отож, провести тут ніч із тобою зовсім не романтично.

– Та не надто й хотілося, – відповіла Марина крижаним тоном і пішла дорогою, освітлюючи шлях ліхтариком мобільника.

– Але все-таки хотілося? – запитав я її, наздогнавши.

Марина простувала, не відгукуючись. Навіть не бачачи її в темряві, я чітко уявляв сердите личко дівчини. Після кількох невдалих спроб примиритися я замовк, і залишок шляху ми минули мовчки, вслухаючись у нічні звуки безлюдної Прип’яті. А коли вийшли до потрібного місця, я невдоволено зиркнув на Марину, яка продовжувала світити навколо себе.

– Вимкни ліхтарик. У нас тільки один телефон, якщо і він здохне, залишимося без зв’язку.

Двічі Марині повторювати не довелося, вона відразу ж послухалася.

Незважаючи на можливі небезпеки на нічній безлюдній дорозі, все-таки їх не можна було порівняти з жахами Острова ляльок. Вдалині виднілися сигнальні вогні на трубах законсервованої Чорнобильської атомної електростанції. А коли очі звикли до темряви, я помітив по ліву руку обриси того самого мосту Смерті.

– Хто б міг подумати, що допитливість зіграє з людьми настільки лютий жарт. Вони прийшли подивитися на полум’я реактора, а отримали смертельну дозу опромінення.

– Від нього і зараз фонить, так що не ходи туди, – озвалася Марина.

– І не збирався. Шкода, що ми прийшли сюди вночі, хотілося б подивитися на Прип’ять. Мені здається, що ці будинки – наче живі і досі чекають повернення людей.

– Тільки життя сюди не повернеться, принаймні, у найближчі кілька сотень років, – Марина зітхнула і задумливо додала. – Хто знає, може, в майбутньому з’являться методи, що дозволять переводити довготривалі ізотопи в короткотривалі чи стабільні.

– Я думаю, скоріше за все, люди майбутнього зможуть жити за високого рівня радіації.

– На дослідження такої дурниці навряд чи хтось дасть кошти. У світі багато інших проблем, важливіших.

– Мені здається, у світі не існує нічого такого, щоб не заслуговувало уваги.

Доки ми розмовляли, хмара тактовно пішла, давши волю місяцю, а за ним і зіркам. Неочікувано ніч набула нових барв. Освітлений м’яким місячним світлом краєвид став не страхітливо таємничим, а романтично спокусливим. Сповнене зорями небо викликало нестримне бажання лягти на траву і милуватися цією красою.

– Марино, скажи, чим ми відрізняємося від людей фізіологічно?

– Ми вмираємо інакше, так що не сподівайся на могилу, хрест, квіти…

– І все?

– А що тобі ще треба?

– Ну, я – чоловік, ти – жінка. Суто теоретично, якби ми були разом...

– Нічого б не було.

– Ти про що?

– Я про дітей. Тебе ж саме ця фізіологія цікавить?

За тоном Марини і важкими зітханнями при відповідях, я зрозумів, що над цією темою вона вже не раз замислювалася. Якщо наше тіло влаштовано так, як у людей, то воно, звісно ж, схильне до інстинктів. У жінок – це жага материнства. Я ще не сповна пізнав себе, як фантом, але, судячи з усього, Марині більше відомо про мінуси такого існування.