Розділ 11. Бути завжди поруч

На відміну від мене, Марина ні на мить не забувала про навколишню загрозу. Тому, помітивши позаду нас рух, знову кілька разів вистрелила. Як тільки вона впоралася з лиходіями, я закидав її запитаннями.

– Чому ти тут?

– Звісно ж, щоб урятувати тебе.

– Ти знаєш, де вихід?

– Їх декілька, але ліпше повернутися через той, в який ти увійшов.

– Він закритий, – констатував я.

– Атож, та знову відкриється менш ніж за добу, – Марина озирнулася на всі боки і вказала на халупу. – Сховаймося тут. Нам би ніч протриматися та день простояти.

– Ніч у цьому жахливому світі?! Ти жартуєш?

– Анітрохи, – вона попрямувала до дверей.

– Стривай! А той вхід, через який ти сюди потрапила?

Марина спинилася, подивилася на мене, мов на маленького, і скрушно зітхнула:

– У кожному світі є кілька точок входу. Всі вони розподілені між творцями. Ключами для входів є годинник. Саме такий механізм дуже чутливий до енергії ігрового світу, і вони завмирають назавжди при змішуванні обох полів. Коли реальний час збігається з тим, що на годиннику, вхід відкривається, і фантоми можуть подорожувати.

– А є вхід, який відкриється раніше?

– Є, та до нього не дістатися. Там повно вражих ілюзорів. Таких міг створити тільки торохнутий по голові.

– А що з ними не так?

– Та все з ними не так. Ось побачиш їх – зрозумієш, що персонажі цієї гри просто милі створіння у порівнянні з цими потворами.

– Вони тут через мене?

– У цьому можеш не сумніватися. Сама чула, як Д2 доручив їм схопити тебе.

Я з полегшенням зітхнув, але цим розлютив Марину.

– Думаєш, полон краще за смерть?

– Безумовно, – не замислюючись, відказав я. – Поки я живий, міг би мати надію на свободу.

– Оце так! А я, мов дурепа, ризикувала життям, щоб витягнути тебе звідси! Та ти хоч розумієш, що, потрапивши до них у руки, підставиш усіх: свого творця, наше співтовариство і мене з-поміж них?

– Чому це підставлю? Я всього лише копія твого Лаврентія. Від того, що мене не стане, нічого не зміниться.

За нашою розмовою сонце остаточно сховалося за обрієм, і все заполонила темрява, сповнена страхітливих звуків. Це було лише тло, бо сенсорним баченням я не виявив жодної істоти в радіусі п’ятисот метрів. Та ось у небі з’явилася якась зграя зі слабким тепловим випромінюванням.

– Швидше всередину! – скомандував я Марині.

Їй не довелося повторювати двічі. Дівчина миттю перестрибнула через поріг, та, перечепившись об несподіваний корч, звалилася на підлогу, жалібно верескнувши. Я замкнув двері і підійшов до неї.

– Ти ціла?

– Здається, ногу підвернула.

– Без пригод ти не можеш! Дай гляну.

– Ти що, бачиш у темряві? – здивувалася Марина.

– Бачу тепло від тіла, – я доторкнувся до її пошкодженої щиколотки. – А ось тут найвища температура.

Медик із мене був ніякий, тому все, що я міг сказати: відкритих ран немає. Марина відшматувала край своєї майки, блиснувши животом.

– Що ти робиш?

– Та, мабуть, треба туго перев’язати, – відповіла вона.

– Нумо допоможу.

– Глянь спочатку у вікно, що там.

Я визирнув між дощок, прибитих до вікон: насувалася хмара птахів. Вони летіли просто до хижки, мов на маяк.

– Ну, що там? – в голосі Марини чувся не страх, а скоріше нетерпіння.

– Ще не знаю, проте справи кепські: до нас летять птахи, і їх дуже багато.

– Які ще птахи?

Хоча Марина не з полохливих, я не став їй торочити про химер, які, ляскаючи своїми півтораметровими крилами, вже приземлялися у дворі біля хижки. Хтозна, що це за істоти: на мордах красувався ріг, без пір’я, дві лапи, наче у ссавців, та ще й хвости, як у скорпіонів.

Я повернувся до Марини, прикрив їй рот долонею і тихенько прошепотів на вухо:

– Сиди як мишка, їх багато, і вони поруч.

Марина кивнула.

Я визирнув у вікно. Химери обліпили весь двір, та халупою не цікавилися, тож ми поки що були у відносній безпеці.

Марина сперлась на стіну і, підібгавши ноги, обхопила їх руками. Зараз, у темряві, вона не приховувала страху, і, мабуть, через це я вперше побачив у ній дівчину із сусіднього двору, а не безстрашного воїна. Сам не очікуючи, я сів біля Марини й обійняв її за плечі. Вона пригорнулася до моїх грудей, і стало чутно, як шалено б’ється серце дівчини. Мало-помалу вона заспокоїлася і заснула. Мені залишалося тільки позаздрити її витримці, бо шарудіння і поодинокі крики химер не дозволяли розслабитися. Час від часу сон мене долав, та я одразу прокидався, нажаханий видивом, начебто химери пхаються крізь вікна й двері.

Та все-таки втома і хвилювання взяли своє, і я заснув на посту. Прокинувся від сліпучого сонячного світла, яке пробивалося крізь вікна. Марина безтурботно спала в тій самій позі – у мене на грудях. Цієї миті її лице було напрочуд прекрасне. Якби ми були в іншому світі, де можна було б спокійно прокидатися вранці та ще трохи ніжитися в ліжку, перш ніж встати, я неодмінно милувався б Мариною до її пробудження. Та зараз слід було розвідати обстановку у дворі, тому я злегка поторсав свою супутницю, і вона відразу ж стривожено розплющила очі.