Розділ 9. Творці

За дверима виявилася досить скромна спальня. Перше, що впадало в очі, – велике м’яке крісло з високою спинкою. Воно стояло біля вікна в напівтемряві, освітлюючись спрямованими на нього стельовими лампами. У кріслі, сидячи з ногами, розкуто сидів хлопець років двадцяти. В руках у нього аж стрибав джойстик – не відволікаючись на мене, він грав у якусь гоночну гру.

– Це Піт – фантом, якого я створив, але він мені ще й помічник і друг.

Я повернувся на голос і побачив ліжко, на якому лежав старий. За його ріденьким волоссям, глибоко посадженими очима, змарнілою шкірою рук і роздутими венами я визначив, що йому аж ніяк не менше ста років. Так ось він який – творець! Щось подібне я й очікував побачити.

– Мене теж ви створили? – запитав я те, що хвилювало мене найбільше.

– Ні, у вас із Мариною інший творець – один на двох, тож ви з нею майже як брат і сестра.

Родичка, яка виникла у мене так зненацька, всіляко уникала мого пильного погляду і, наче убезпечуючи себе, ступила ближче до ліжка старого.

– Сонечко, що там із загиблими тінями? – поцікавився у неї творець.

– Все гаразд, якщо поліцію не задовольнить ідентифікація осіб, ми створили їм надійне минуле. Навіть якщо перевірятимуть, то брехня, розбавлена ​​правдою, ще жодного разу не підводила.

– Все одно не розслабляйся, – усміхнувся Марині старий і переключився на Піта, – простеж, щоб від тіл позбулися за першої нагоди. Нема чого поліцейським бачити розвіювання тіней.

– Добре, – сказав Піт, кивнувши.

– Що ж стосується тебе, Валерію, не стій біля дверей, сідай, – він вказав на стільці біля свого ліжка.

– Мене звати Лаврентій, – поправив я старця.

– Це не твоє ім’я, – заперечливо похитав головою творець. – Ти – копія Лаврентія, але у вас не може бути одного імені на двох. Я чув, що Марина назвала тебе Валерієм, ось ним і зоставайся.

Цього разу їй не вдалося уникнути мого пронизливо-осудливого погляду, проте Марина була не з боягузів і стійко витримала атаку.

– Як таке можливо: фантоми, тіні, ілюзори? Ви що, боги, що можете створювати цілі світи? – продовжив я розпитувати.

– Ніхто з творців не має ілюзій щодо своєї божественності. Ми всього лише з яскравішою фантазією, ніж інші. Людям завжди було властиво мріяти, а з розвитком комп’ютерних технологій з’явилася можливість втілювати фантазії. Те, що думки матеріальні, люди знали давно. Ще в дев’ятнадцятому столітті заговорили про можливість управління своїм життям, якщо контролювати думки. В кінці двадцятого століття мова пішла про трансерфінг реальності, а в двадцять першому столітті створилася ідеальна платформа для людей, здатних не просто обговорювати, а й діяти.

– Ви можете змінити світ?

– Всі ми тією чи іншою мірою змінюємо світ, навіть ти, хоча і не є людиною. Я ж належу до тих поки що небагатьох людей, хто зміг створити власну матеріальну реальність.

– Таку, як Пандора? – запитав я.

– До неї я не маю ніякого стосунку. Нині створюють багато нових світів, але чимало з них і зникають. Так пішов у небуття мій найперший світ, заснований на комп’ютерній грі «Козаки» [10]. Ти, напевно, про неї не чув. Я був молодий і буквально марив нею. Проходив гру від початку до кінця раз за разом. Тоді інтернет тільки набирав обертів, і те, що ми з друзями створили штучну реальність, було справжнім дивом, проте залишається загадкою і донині.

– Чому?

– Для створення такого світу потрібні люди з різним складом розуму. Перші – ідейні натхненники. Вони створять канву нового світу – матрицю, на якій все триматиметься. Далі необхідні силовики для утримання цілісності світу, розширення його матеріальної форми. Ще потрібні будуть  системники, які впорядкують усе матеріальне і розроблять правила гри. І останні – духівники. Саме вони наповнять життям створений світ. Подібних творців навіть нині один на десяток мільйонів, а тоді їх було ще менше. І от уяви, що випадково в одному місці зустрілися четверо людей, одержимих однією грою.

– Звучить нереально.

– Спочатку ми не зрозуміли, що сталося. Якоїсь миті утворився нерозривний взаємозв’язок, схожий на колективне мислення. У багатогодинній грі втрачаєш відчуття реальності. Ми ніби пірнули у гру і, незважаючи на те, що залишалися сторонніми спостерігачами, пильно стежили за тим, як комп’ютерні персонажі з мальованих бездушних форм ставали реальними людьми. Приголомшені тим, що відбувається, ми водночас вимкнули комп’ютери і так уперше погубили створений нами світ з усіма його мешканцями.

Я помітив, що хоча Піт, як і раніше, несамовито бавився кнопками ігрового джойстика, він уважно дослухався до розповіді старого. Коли творець розповів про загибель створеної нової реальності, Піт завмер, а Марина не помітила, як стиснула в кулаці край своєї коротенької спіднички.

– Це був довгий шлях помилок і усвідомлення себе. Згодом ми навчилися оберігати світ, навіть створили кілька інших. Чим більше ми удосконалювалися, тим сильніше буяла фантазія. За світами з’явилися привиди, тіні, фантоми, ілюзори. Останні – це наш зв’язок, спосіб спілкування з персонажами ігор.

– А з якою метою створили мене?

– Даруй за грубе порівняння, але вагітність у жінки може бути і спланованою, і, як ще кажуть, зальотною. Тебе випадково створив недосвідчений творець.