Розділ 7. Більше сили – більше відповідальності

Незважаючи на те, що почувався я чудово, мені не дозволяли відвідати Марину. Біля входу постійно чергували двоє солдатів, які незмінно повертали мене в ліжко за кожної спроби покинути палату.

– Не хвилюйся, з нею все буде гаразд, – заспокоювала медсестра.

Згодом у палату зайшов лікар, але на всі запитання відповідав розпливчасто, його турбував лише мій фізичний стан. Уже понад дві доби я був зачинений у цій медичній в’язниці, і дозрів до того, що хотів усе потрощити, щоб привернути до себе увагу. Та несподівано про мене згадали, і на третю добу до мене прийшов командир загону, котрий супроводжував нас із Мариною.

– Як ти себе почуваєш? – запитав він.

Тепер, без кисневої маски на лиці, я добре міг роздивитися його. Чоловік виглядав десь на п’ятдесят п’ять років, проте, можливо, він був молодший, просто густа сивина і глибокі зморшки біля очей значно старили його.

– Чудово. Ви краще скажіть, що з Мариною?

– Уже отямилась. Вона досвідчений боєць, швидко відновлюється.

– Я бранець?

– Ні, звісно! Ми просто відповідаємо за твою безпеку.

– Отже я можу прогулятися? – запитав я, не сподіваючись на дозвіл.

– Можеш, тільки надягни ось це.

Офіцер простягнув мені військовий однострій, кашкет і чорну хірургічну маску.

– А маска навіщо?

– Потім зрозумієш. І поверх ще ось це, – він простягнув мені кисневу маску.

– Але Марина сказала, що повітря Пандори не токсичне для нас.

– Абсолютно правильно, просто так ти не відрізнятимешся від інших. Безпека понад усе.

– Ви не довіряєте своїм людям?

– Зрадників і шпигунів усюди вистачає. Я нещодавно втратив усіх своїх ілюзорів, не хочу нести відповідальність ще за чиюсь смерть.

Я негайно переодягнувся, надів кисневу маску і пішов за офіцером. І відразу ж знову занурився в приголомшливо красиві краєвиди Пандори. Наш військовий табір розташувався на галявині, огородженій від лісу високим парканом. Незважаючи на те, що я тут був уперше, все здалося дуже знайомим. Я точно знав призначення кожної споруди, навіть тієї, що тільки-но почали будувати – все відповідало сценарію гри «Аватар». Після виходу четвертої серії фільму я певний час грав у неї. Зовні всі навкруг скидалися на загримованих персонажів. Придивившись, я ще більше жахнувся – немов клони, вони були на одне лице. Лишень мій супровідник, командир, мав почасти свої, індивідуальні риси.

– Як ви розрізняєте один одного? – запитав я у нього.

– Всі ілюзори, потрапляючи сюди, запитують про це, але з часом перестають бути «чужими» і починають помічати в нас значні відмінності. Це природа людського мозку –ділити всіх на своїх і чужих. Можливо, для корінних племен гуманоїдів ми теж на один копил.

– А хто такі ілюзори?

– Я солдат і не дуже розбираюсь у релігії, але спробую пояснити. Весь цей світ існує завдяки творцям, – командир вказав пальцем в небо, – і весь світовий порядок продиктований ними. Іноді боги надсилають своїх посланців, могутніх воїнів, які з’являються нізвідки. Ми їх називаємо ілюзорами. Вони в рази дужчі найсильнішого воїна, народженого жінкою, і спритні в бою. Навіть один ілюзор у загоні гарантує успіх команді

– Якщо вони такі сильні, хто ж зміг їх убити?

– У чесному поєдинку їм немає рівних, але там, де зрада і підлість, навіть сильний може виявитися вразливим.

Ми наблизились до віддаленого ангару.

– Тут тренується загін мого сина, тут буде безпечно.

У просторому приміщенні близько двадцяти бійців відпрацьовували кати [9], карбуючи кожен рух. Керував цим хлопець, трохи молодший за мене.

– Можеш зняти кисневу маску, але не знімай пов’язки, – тихо повідомив мені на вухо командир.

– Батьку, це він?

Не чекаючи відповіді, боєць схопив мою руку і міцно потиснув.

– Це мій син, Невидимий, – представив його офіцер.

– А як ім’я?

– У нас немає імен, – хлопець щиро усміхнувся. – Розкажеш мені про світ творців?

– Не тут і не зараз, – перервав сина офіцер. – Чому зупинили тренування? Ти ж знаєш: лінощі – союзник ворога. Іди повторюй основні комбінації, треба відточувати рухи.

– Лаврентій, не хочеш потренуватися в спарингу? – хлопець не приховував свого захоплення.

Я з побоюванням подивився на його м’язи, але все ж вирішив ризикнути вступити з ним у бій. Після першого ж його прийому, як і очікувалося, я опинився на підлозі.

– Карате – це мистецтво самооборони, ніколи не нападай першим, – дав мені настанови командир. – Удар не головне в карате, головне – захист.