Розділ 6. Інший світ

– І все-таки, як таке могло статися? – час від часу чулося його бурмотіння.

– Та потім розбиратимемося, «як», зараз треба вирішити, що з цим робити, – Матвєєв багатозначно глянув на старшого партнера. – Виходить, цей Д2 всюди ходить і видає себе за вас. Звідки нам знати, що зараз ми розмовляємо з вами, а не з двійником?

– Олеже, ти вже достобіса знахабнів! Зараз як покладу тебе пикою на підлогу, побачиш, двійник я чи ні!

– Ну ось! Зараз ви кулак мені показуєте, а потім – він! Щоб не діставати на горіхи від вас обох, треба себе убезпечити. Так… Припустімо, справжній Дзюба зараз стоїть перед нами, тоді потрібен умовний знак. Якщо при наступній зустрічі буде інший, то він не знатиме про цей знак. Але як все-таки визначити, хто з вас справжній?

– Можливо, є якась інформація, яку знали тільки ви обидва до появи двійника? – кинув я здогад.

– Придумав! Хвилинку.

Матвєєв із задоволеним виглядом побіг до торгового автомата, а повернувшись, перш ніж показати, що купив, таємниче став до мене і капітана спиною, проробляючи якісь маніпуляції.

– Що ти там крутишся? – гаркнув Дзюба.

– Зараз, – нарешті він розвернувся і простягнув напарнику жуйку у фользі, але без обгортки. – Спробуйте, і скажіть, який смак.

Дзюба схопив жуйку і став жувати.

– Ну що? – з нетерпінням очікував відповіді Матвєєв.

– М’ятна, – констатував капітан. – Я зрозумів твою думку: копії не відчувають смаку, значить, так ти зможеш перевіряти в разі сумніву. Але завдання потрібно ускладнити.

– Що ви маєте на увазі?

– В автоматі є тільки два види жуйки, отже, ймовірність просто вгадати, м’ятний чи апельсиновий смак, – п’ятдесят відсотків. Але якщо знизити відсоток до десяти, перевірка буде достовірнішою.

– Зрозумів, – згідно кивнув Матвєєв, – тоді я куплю кілька.

– Ви обидва так впевнено говорите про мої симптоми як ознаку того, що я несправжній. Але мені складно в це повірити, – з відчаєм випалив я поліцейським.

– Ось тому слід з’ясувати, коли саме пропав Лаврентій Ігорович Булат і де він був, поки не з’явився в Коростені, – Дзюба зиркнув на лейтенанта. – Олеже, займися цим. Для початку підіть у компанію Лаврентія і про все там дізнайтеся.

– Гаразд.

Поки ми з лейтенантом прямували до машини, мене охопив панічний жах лише від однієї думки, що доведеться зустрітися з багатьма людьми, які знають мене, але я їх не знаю.

– Що з тобою? – Матвєєв стривожено глянув на мене, не кваплячись сідати в машину. – Ти зблід.

Він сам вказав мені на рятівну ниточку, і я вхопився за неї:

– Та я ще зі спортивного клубу нездужаю. Можеш сам поїхати на мою колишню роботу? А я відлежусь у будинку.

– Ну, добре, але з квартири щоб і носа не показував!

– Присягаюся!

З урахуванням того, що наближалися вихідні, кілька днів я собі відвоював. Але це мені так думалося. Несподіваний інцидент, що стався в суботу, позбавив можливості хоч на день-два забути про поліцію. Раннього суботнього ранку Матвєєва викликали в передмістя, де було виявлено труп невідомого. З’ясувалося, що за деякими ознаками ця справа підпадає під ті, які ведуть Дзюба і Матвєєв. Разом з останнім я змушений був їхати на місце злочину.

Тіло виявили далеченько і від дороги, і від житлових будинків. Невідомо, скільки б труп там пролежав, якби заводчик собак не прийшов туди тренувати вихованців – «малюків» леонбергерів.

Матвєєв пішов опитувати заводчика, а Дзюба прошмигнув за стрічки, якими був обгороджений труп. Можливо, комусь дуже цікаво опинитися на місці злочину і поспостерігати за роботою поліцейських, але я не хотів би тут тупцятися, та ще й у вихідний.

До мене ні в кого не було ніякого діла, тому я відійшов подалі на схил і став милуватися краєвидом. Та вже за хвильку раптом відчув, як щось холодне і тверде вперлося мені в бік.

– Не озирайся, – почув я чоловічий голос, – а то пристрелю! Ти поліцейський?

– Ні.

– Чому тоді приїхав разом з Дзюбою?

– Я під їх охороною.

Ззаду почувся хрипкий сміх.

– Добре ж тебе охороняють. Не тремти, я тебе не вб’ю... поки що. Передай Дзюбі, що йому мене не дістати. Я нізащо не буду з ним працювати, – невідомий припинив тицяти мені чимось у бік і відійшов. – А тепер рахуй до десяти. Повернешся – пристрелю.

Я вирішив не випробовувати долю і дозволив невідомому таким і зостатися. Заледве переставляючи ноги, я повернувся до поліцейських, присів на корч і намагався постійно бути у всіх на виду. Розібравшись зі своїми клопотами, Матвєєв і Дзюба підійшли до машини і покликали мене.

– Що, Лаврентію, не любиш жмуриків? – зарозуміло поплескав мене по плечу лейтенант.

– Андрію Михайловичу, вам просили передати: той, кому ви пропонували співпрацю, не буде цього робити, – проігнорував я слова Матвєєва.

– Нічого не розумію. Хто це сказав?