Розділ 5. Як дві краплі води

– О котрій годині, кажете, я приходив?

Дзюба і Матвєєв сиділи навпроти мене, роздивляючись, наче чудасію. Я розписав минулий день мало не по хвилині відтоді, коли двійник капітана Дзюби прийшов до мене, аж до сьогоднішнього ранку, коли двоє спостерігачів ескортували мене до поліцейського відділку. А ось про Марину я знову вирішив промовчати.

До кабінету увійшов якийсь поліцейський і передав Дзюбі його мобільний телефон.

– Андрію Михайловичу, все гаразд, жодних підозрілих програм не виявили.

– Ви дозволите перевірити ваш телефон? – запитав мене капітан.

Якусь мить я сумнівався, та все-таки простягнув поліцейському телефон.

– Дуже дивно, – зауважив Матвєєв, – раніше двійники з’являлися після смерті оригіналів, але ви ж живі.

Дзюба обурено зиркнув на напарника.

– Лаврентію Ігоровичу, той Дзюба, який приходив до вас, невже дуже схожий на нашого? – лейтенант поглядом указав на напарника.

– Один в один.

– Треба подивитися записи з камер спостереження у відділку за вчорашній день, – запропонував Дзюба, постукуючи по товстенькій папці зі справою Рити.

– Зараз підключу ноутбук до великого екрана і ввійду в систему.

Мені випала нагода спостерігати збоку за вчорашньою сутичкою з Геною. А я непогано тримався. Не дивно, що це його ще більше розлютило. Певний час поліцейські про щось поговорили з колишнім залицяльником Рити і відпустили. Потім Дзюба з Матвєєвим працювали за ноутбуками до опів на шосту, а в кінці робочого дня разом пішли. Буквально за пів години Дзюба повернувся, сів за робочий стіл і дістав справу Вауліної, потім вийняв з папки фотографії і повернув папку на місце.

– Цього не може бути! – вигукнув Матвєєв. – Ми ж були разом. Але він справді точна копія вас, Андрію Михайловичу.

– Еге ж, правду кажуть, що в темряві всі кішки чорні, – сказав я.

– Це ви до чого? – запитав Дзюба.

– А ви не знаєте цього виразу?

– Безперечно, в темряві всі кішки сірі, – уточнив Матвєєв.

– Та яка різниця, якого кольору кішки! Це зараз не має ніякого значення, – роздратовано озвався Дзюба.

– Має значення, та ще й яке. Коли ми з вами зустрілися вперше в Коростені, ви мені сказали цю фразу. Тепер я розумію, що це були не ви.

Матвєєв і Дзюба перезирнулися.

– А найважливіше: вже тоді ви знали, хто я, і дали мені свою візитівку.

Як доказ я витягнув з нагрудної кишені візитівку і простягнув поліцейським. Дзюба дістав свою з візитниці, порівняв з пред’явленої спочатку за змістом, потім – за кольором і врешті – за щільністю паперу.

– Точнісінько така сама, – констатував він.

– Саме тому я не розумів, чому ви робите вигляд, що ми не знайомі.

– Коли ви так говорите, у мене відчуття, що я або склеротик, або страждаю від роздвоєння особистості. Давайте на майбутнє: ви не будете стверджувати, що це я з вами зустрічався і розмовляв. Це був мій двійник.

– Назвімо його Дзюба-два, – запропонував Матвєєв.

– З якої це радості надавати комусь моє прізвище? Він буде просто Д2.

– Звучить як абревіатура, – скривився лейтенант.

– На більше він не заслуговує.

Дзюба ще раз переглянув запис, де Д2 перегортає документи справи.

– Ось, дивись, – він вказав Матвєєву на момент, де Д2 сідає за стіл капітана. – Ось тут і тут можна взяти відбитки пальців. Після того, як прибирає тітка Галя, точно пальчики знайдемо.

– Добре, а що з ним робитимемо? – Матвєєв кивнув у мій бік.

– Тепер ви справді цінний свідок і повинні бути під охороною, – Дзюба багатозначно подивився на мене.

– Припливли! Я прийшов вимагати, щоб ви прибрали стеження, а в результаті міняю одних спостерігачів на інших.

– До цього за вами спостерігав незрозуміло хто, а тепер стежитимуть співробітники правоохоронних органів. Відчуйте різницю.

Капітан вважав, що це вагомо, але мене анітрохи не захопила така честь.

– До речі, Олеже, з’ясуй, хто ці спостерігачі, – дав капітан доручення підлеглому.

– Добре.

– Так от, – продовжив Дзюба, – вважайте, що ви потрапили до програми захисту свідків, і тепер лейтенант Матвєєв завжди буде там, де ви, а ви – там, де він.

– Це як?

– А так! На певний час я поселюсь у вашій квартирі, ви будете постійно поруч, поки я на роботі, – пояснив молодший поліцейський.

– Я вас до себе не запрошував, до того ж як на це відреагує моя дівчина?!

– Напевно, з розумінням, бо це ж заради вашої безпеки, – відповів Дзюба.

– У мене все готово, – вказав Матвєєв рукою на великий екран, – подивіться, хто з цих людей за вами стежив?

Лейтенант став одна за одною показувати фотографії чоловіків у віці від двадцяти до тридцяти років, але вчорашніх спостерігачів серед них не було.