Розділ 2. Ангел із бара

Більше зоставатися біля села не було сенсу, і я попрямував через сусіднє село до траси. Стояла глуха ніч, та ліхтарі на вулицях горіли економно, через один, а тому при наближенні колони поліцейських машин я встиг прошмигнути в темний куточок. Переконавшись, що залишився непоміченим, дрібними перебіжками від куща до куща, намагаючись не будити собак, я минув небезпечний населений пункт. У слабкому світлі молодого місяця, орієнтуючись по ледь помітних обрисах дороги, я плентався, втративши відчуття часу. Нарешті вибрався на трасу, і тут мені пофортунило зупинити фуру. Мабуть, добросерді далекобійники – моя щаслива карма.

– Тобі куди? – запитав водій років п’ятдесяти з дебеленьким черевом і кількома підборіддями.

– До найближчого міста.

– Цікавий орієнтир, – з підозрою зиркнувши на мене, зауважив він.

– З дому вигнали – відводячи погляд, пожалівся я.

– А, тоді зрозуміло. Давай залазь.

Ледве я встиг сісти і фура рушила, черевань взявся теревенити, аби швидше спливав час:

– Що, гуляв як котяра, чи ще якась придибенція?

Либонь, на моєму виду вимальовувались такі скорбота і відчай, що далекобійник, не дочекавшись відповіді, додав звуку в радіо і втупився на дорогу. Через якихось десять хвилин ми наблизилися до поворот в село, де я щойно ховався.

– З біса, що воно за парад такий? – присвиснув далекобійник, побачивши колону поліцейських машин, що з’їжджали з траси. Він зупинив вантажівку біля останньої машини, що перегородила дорогу.

– Чуєш, а що тут стряслося? – запитав він у поліцейського, який вийшов зі службового автомобіля.

– Їдь ото, куди їхав.

– Чорти б його схопили, – роздратовано гримнув дверима далекобійник, – ну що у нього – язик відпаде відповісти?! Я востаннє таку катавасію бачив, коли банк грабували. Босота безголова надивилася бойовиків, дістала з батьківських ничок стволи і гайда клеїти з себе «джентльменів удачі». Їх тоді швидко пов’язали, влаштували таку саму веремію з патрульних машин, ну, а злодюжки пукавки покидали і – бігом з повинною.

Весь цей монолог я слухав, геть заціпенілий. На щастя, водій був захоплений тим, що відбувається за вікном, і не дивився на мене, а то б безперечно помітив, що при вигляді представників порядку мене охопив панічний страх.

– Треба буде зранку новини послухати, що там у них скоїлося. А тобі це тільки на руку, – штовхнув він мене в бік.

– Чого це?

– Ну як же, вигнала чоловіка посеред ночі і гадки не має, де ти. А раптом там із тюрми зеки втекли чи бандитські розбірки? Ти їй вранці подзвони, так вона тебе прийме з розпростертими обіймами. Зуб даю!

– Зеки, бандити!.. І хто ж це бойовиків надивився?

– Ей, ти, той, не вистьобуйся, а то висаджу, – добродушно буркнув далекобійник.

Але незважаючи на ці слова, водій таки довіз мене до найближчого містечка й висадив на автобусній зупинці.

– Уже пізно, ти що – збираєшся спати на вулиці?

– Мені не звикати.

– Ну, дивись, дочекайся ранку і відразу дзвони дружині. Бачу, що тобі без неї мука. Не схоже, що сам по собі звик.... Ну, бувай!

Зоставшись один, я почимчикував вулицями сонного міста. У ці хвилини відчуття самотності й незатребуваності ще гостріше кололи мене. Все, що я знав, зникло, що пам’ятав –  утратило сенс. Витягнувши з кишені штанів подарований Мариною брелок, я вчепився за єдину ниточку, яка утримувала мене, щоб не впасти в глибокий відчай.

Завдяки цій дівчині я зможу дізнатися правду про себе, але варто подбати і про власну безпеку. Нестача інформації – основний мій ворог, а тому треба діяти вкрай обережно. Побачивши яскраві вогні нічного бару, я вирішив скоротати залишок ночі в ньому.

Час, коли я зайшов у бар, одні вважають пізньою ніччю, інші – раннім ранком, але підпилих гостей ще обслуговували втомлені офіціанти. Напівголі дівчата на сцені мляво розважали клієнтів, які не звертали на них жодної уваги. Я вибрав найнепримітніший столик і сів за колоною,  щоб не впадати в очі.

– Що будете пити? – підійшла офіціантка.

Хоча я почувався кепсько, та все-таки мимоволі задивився на це миле створіння. Офіціантка здавалася такою юною і невинною, що ніяк не вписувалася в такий заклад. Та ще й стала прямо перед прожектором, який освітлював її ззаду зі сцени, і від цього виглядала як неземна істота.

– Чому ви так на мене дивитесь?

– Такими я уявляв собі ангелів.

– Зрозуміло, – насупилася дівчина, ставши схожою на набурмосену дитину. – Так замовляєте щось?

– Мені все одно, я не відчуваю смаку.

Дівчина здивовано підняла брови.

– Гаразд, принеси кави, – сказав я, щоб не мучити її.