Пролог

Високий, трохи худорлявий чоловік середнього віку в чорному плащі і з палицею в руках стояв на пагорбі, задумливо спостерігаючи картину міста, що руйнується. Його негарне обличчя було настільки незвичайне, що не давало змоги відвести від нього погляд. Темне волосся, довгий, дуже виступаючий вперед ніс із горбинкою надавали йому схожості зі старим вороном. Але найнеймовірнішими були очі. Мало хто зважився б зазирнути в ці два темно-карих, майже чорних, бездонних вира. На їхньому дні плескалася неймовірна сила, здатна руйнувати зірки і знову створювати їх за найменшим бажанням власника. Здавалося, один необережний дотик до цієї сили безповоротно змете саму сутність зухвалого зробити такий необачний вчинок. Чіпкий погляд чоловіка пильно спостерігав за тисячами женців, що упокоювали душі загиблих людей. Без жодних сумнівів, беззаперечна перемога в цій битві залишилася за ними, але і вона мала свою ціну. Задіяну в останній самогубній атаці акалетів хвилю не вдалося зупинити і тепер майже по всьому світу численні міста, поселення та їхні жителі перетворювалися на пил. Вижити в цьому жахітті вдасться далеко не багатьом і роботи женцям буде не на один тиждень. На його очах танула чергова цивілізація, ще один світ, гинув перед ним... Незабаром він стане основою нового світу лише для того, щоб той розвивався і міцнів, досягав неймовірних вершин, а потім знову впав стовпом пилу в черговій битві. І так буде доти, доки не припиниться ця шалена війна.

– Не найприємніша картина, як не покрути, – сказав женець, що підійшов до чоловіка. Його довге яскраво-червоне, зав'язане колись у хвіст волосся було розпатлане, на суворому обличчі крізь розводи сажі виднілися численні садна і подряпини, які вже почали загоюватися, і лише зелені, ніби підсвічені зсередини очі залишалися незворушними.

– На цей раз загинуло дуже багато женців. Ви були створені фамільярами, і кожна така смерть віддає огидним ознобом по шкірі.

– Якби ми могли відправити всю битву у міжсвіт, можна було б уникнути загибелі цієї цивілізації… та й моєї теж, – у голосі співрозмовника пролунав легкий докір, але, на щастя, найперший і наймогутніший жнець міг дозволити собі трохи безцеремонності.

– Я знаю, що ти хочеш сказати, Каденція, – кивнув чоловік. — Але ж сам знаєш, я не міг цього зробити. Навіть зараз мені нічого не варто одним зусиллям думки знищити всіх акалетів, не те що відправити вас до міжсвіту. Але це вб'є не тільки цивілізацію, це зітре в порошок усе, що існує тут. Структура нашого світу така, що настільки недбале моє втручання не залишить йому шансів на виживання, надто велика кількість сили та життєвої енергії буде безконтрольно вивільнена. Так що, якщо не хочеш померти раніше ніж треба, доведеться вам обходитися самотужки.

— Ну, певною мірою, я й так мертвий, — кисло пожартував Каденція, — аж тричі, якщо бути точним.

– Не треба іронізувати, чудово ж розумієш, про що я. Я і так допомагаю вам у міру можливостей.

Жнець лише кивнув, на мить згадавши, як його Шеф йшов по одному з багатьох міст, де кипіла битва, і перетворював акалетів на пил. Божевільні істоти, бачачи його, інстинктивно розбігалися в марних спробах сховатись, але його не хвилювало подібне. Де б вони не сховалися, все одно неминуче стиралися з обличчя землі. Силі, яка їх пожирала, були байдужі і замки і відстань.

– До того ж, – продовжив чоловік, – попри все, що відбувається, є певна закономірність розвитку. Цілком можливо, що, якби не той випадок, ні людство, ні женці ніколи не змогли б досягти того, що ще колись буде досягнуто.

– Карму втішили б Ваші слова, якби вона пам'ятала.

– Хоч цього разу демони і залишилися осторонь битви, але все йде так, як має йти, і поки Кармі ні до чого пам'ятати про те, що сталося. А зараз за роботу.

Чоловік, глянув на похмуре небо, ось-ось готове вибухнути неабияким дощем, і швидким кроком подався геть із пагорба, щоб допомогти своїм підопічним. Каденція коротко кивнув і вирушив за ним.

*          *          *

День видався сонячним, навіть у будинку було чутно веселий гомін дітлахів. Останні теплі дні цієї осені, як здавалося Ярославі. Зовні спокійна дівчина весь ранок займалася домашніми справами, хоча всередині вся згоряла від нетерпіння, адже сьогодні мав повернутися Олександр. Вже півтора місяці минуло з того часу, як брат поїхав супроводжувати черговий обоз і тепер він мав повернутися додому. Ярослава взяла мітлу і вирушила на заднє подвір'я, щоб упорядкувати невелику могилку, що розташувалася біля самого паркану під розлогою яблунею. Вже все було прибрано і готове зустрічати втомленого мандрівника, залишалося лише місце, де лежала їхня прийомна мати відунка Злата, яку вони відмовилися ховати на спільному цвинтарі. Будучи ще просто літньою жінкою, Злата знайшла Яру та Олександра на дорозі, що веде зі столиці, поряд із розбитим обозом, на який напали розбійники. Відунка пожаліла маленьких дітей і забрала до себе в село, щоб виховати як своїх. У селі Злату побоювалися через те, що вона не визнавала християнства і поклонялася своїм язичницьким богам, яких прості обивателі давно зреклися. Але страх та повага це дві зовсім різні речі. Відунка лікувала своїми замовами та травами майже всі хвороби, які коли-небудь нападали на мешканців села. Коли Злата померла, Ярослава зайняла її місце сільської лікарки. Помітивши одного разу, що близнюки з першого разу запам'ятовують абсолютно все, щоб вона не сказала чи зробила, відунка заявила: