Фальшива обраниця

Розділ 1

У мене алергія на котів, на рожевий колір і на чоловіків-мільйонерів, але вся країна бачила, як я в рожевій сукні з рюшами в прямому ефірі тисну до грудей кошеня й зачаровано дивлюся на мільйонера. Під сукнею в мене свербіло все тіло, а в голові лунало сто слів, які на телебаченні запікують, і все це через одне рожеве кошеня на щиколотці двометрового байкера та мою найкращу подругу, яку я досі не вбила тільки тому, що це зіпсувало б мені репутацію милої дівчинки.

А почалося все за два місяці до того ефіру, звичайного вівторка, коли останній клієнт пішов з мого тату-салону о пів на десяту вечора і я нарешті змогла зняти рукавички.

Той клієнт був двометровим бородатим байкером у шкірянці, з руками в старих наколках, а попросив набити на щиколотці маленьке рожеве кошеня з бантиком. Для доньки, пояснив він і почервонів. Я мовчки набила кошеня, бо гроші не пахнуть, і воно навіть вийшло гарне. Але рожевий пігмент я потім викинула в смітник разом із рукавичками, бо вже третій день поспіль мені замовляли щось рожеве, і в мене від цього смикалося око.

Двері дзенькнули саме тоді, коли я витирала кушетку.

— Ми зачинені, — сказала я, не обертаючись.

— Для мене ти ніколи не зачинена.

Діана зайшла з пакетом, з якого стирчала пляшка вина, і з коробкою піци в руках. У білому пальті, з ідеальними кучерями й нігтями кольору фуксії, вона зовсім не пасувала до мого салону з чорними стінами й черепами на полицях.

— Знову кошеня? — вона кивнула на смітник, де з-під рукавичок визирав рожевий флакон.

— Знову кошеня, — зітхнула я. — Ді, що з людьми не так? Я десять років вчилася робити реалізм, портрети, чорну графіку, а мені несуть котиків і сердечка.

— Люди люблять миле.

— Люди хворі.

Вона засміялася й поставила піцу просто на мої ескізи. Я хотіла обуритися, але піца пахла сиром і грибами, а я з обіду нічого не їла.

Ми сіли на підлогу між кушеткою та шафою з фарбами, бо тільки там був вільний клаптик. Діана розлила вино по паперових стаканчиках і ввімкнула на телефоні якийсь серіал, але я майже не дивилася, бо думала, що за оренду знову треба платити через тиждень, а власник уже двічі натякав, що хоче підняти ціну.

Своя студія, де не буде чужих правил і де я сама вирішуватиму, кого брати і що бити, була моєю мрією з дев'ятнадцяти років. Але щоразу, коли я відкладала трохи грошей, щось ламалося: машинка, зуб, мамин холодильник.

— Ой, дивись! — Діана штурхнула мене ліктем і підсунула телефон.

Серіал перервала реклама. Під повільну музику падали пелюстки троянд, дівчата в довгих сукнях спускалися сходами маєтку, а оксамитовий чоловічий голос казав:

«Дванадцять дівчат. Один чоловік. Одне серце. Нове реаліті-шоу „Обраниця“. Цього сезону наш холостяк — молодий мільйонер, ім'я якого ми тримаємо в таємниці до першого вечора. Чи станеш ти його обраницею?»

Наприкінці на екрані засвітилося: «Кастинг триває! Подай анкету на сайті».

— Боже, — простогнала я. — Хто взагалі це дивиться?

— Я, — спокійно сказала Діана. — І половина країни.

— Половина країни хвора.

— Ти вже казала.

— І ще раз скажу. Ти бачила цих дівчат? Вони плачуть, коли їм не дають троянду, і б'ються за чоловіка, якого знають три дні. Вони пищать. Ді, вони пищать!

— Вони милі.

— Вони фальшиві.

Діана відпила вина й подивилася на мене тим самим поглядом, яким дивилася в сьомому класі, коли вмовила мене пофарбувати волосся в синій перед контрольною.

— Що? — насторожилася я.

— Нічого. Просто думаю, що ти б там не протрималася й дня.

— Я б туди й не пішла.

— Бо не протрималася б.

— Бо мені це не треба.

— Ну звісно, — Діана знизала плечима. — Бути милою важко. Треба всміхатися, говорити тихенько, кліпати віями, любити котиків, рожевий колір і романтичні комедії. Ти таке не потягнеш. Ти на третій хвилині пошлеш когось на три букви.

Я поставила стаканчик на підлогу.

— Я? Не потягну? Ді, я щодня всміхаюся клієнтам, які просять набити ім'я колишньої на шиї. Я щодня кажу "чудовий вибір", коли бачу ескіз єдинорога, що стрибає через веселку. Я можу бути ким завгодно.

— Доведи.

— Як?

Діана повільно, з явною насолодою витерла пальці серветкою, щось натиснула в телефоні й розвернула екран до мене.

Там був лист від "Обраниці": "Шановна Соломіє! Дякуємо за вашу анкету. Запрошуємо вас на кастинг, який відбудеться в суботу о 10:00…"

Я тричі перечитала власне ім'я.

— Ти… що… це… — слова ніяк не складалися докупи.

— Я подала анкету за тебе ще два тижні тому, — Діана весело примружилася. — Фото взяла з весілля моєї двоюрідної сестри, де ти в рожевій сукні подружки нареченої. Пам'ятаєш?

Ще б я не пам'ятала. Та сукня мала рюші, бантик на спині й колір рожевої жуйки, і я поклялася спалити її одразу після весілля, але не встигла, бо Діана її в мене забрала.

— В анкеті я написала, що ти любиш пекти, читати любовні романи, гладити котиків і мрієш про велике кохання.

— Я ненавиджу пекти.

— Знаю.

— І в мене алергія на котів!

— Ну, це дрібниці.

— Діано!

— Субота, десята ранку, — вона сховала телефон. — Ти ж сама сказала, що можеш бути ким завгодно.

Я відкрила рот, щоб пояснити їй, куди вона може піти зі своєю анкетою, і закрила його, бо Діана саме цього й чекала. У неї вже тремтіли кутики губ.

— Добре, — сказала я. — Припустімо. І що я з цього матиму?

Діана відставила стаканчик, і обличчя в неї враз стало серйозним.

— Ставка. Якщо ти дійдеш до фіналу "Обраниці" і жодного разу на камеру не вийдеш з образу милої невинної дівчинки, я інвестую в твою студію. Повністю: оренда, ремонт, обладнання. Мама давно шукає, куди вкласти гроші, а я давно хочу мати частку в чомусь, що не пахне лаком для нігтів.

У мене пересохло в горлі.

Діанина мама мала чотири салони краси по всьому місту, і гроші в цієї родини справді були. Діана ніколи цим не хизувалася, але й ніколи не кидала слів на вітер.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше