29.

Єва.

     Я стою перед великим дзеркалом у нашій спальні і просто не можу припинити усміхатися. Здається, це така дрібниця — відображення в склі, але зараз я бачу в ньому зовсім іншу жінку. Щасливу. Впевнену. Кохану.

Сьогодні минає рівно місяць відтоді, як наше життя остаточно перейшло у фазу «все добре». Тридцять днів абсолютного, непідробного спокою, який ми будуємо щодня, цеглинка за цеглинкою. Місяць, упродовж якого я прокидаюся не від будильника чи тривожних думок, а від того, що сильні руки обіймають мене за талію, притягуючи ближче до гарячого тіла. Дякувати Богу все обійшлося. Олександра посадили й визнали винним в низці злочинів. А ми з Назаром врешті дихаємо спокійно.

Сьогодні мій день народження. І вперше за дуже довгий час я дійсно хочу його святкувати.

— Ти готова, імениннице? — лунає глибокий, оксамитовий голос за моєю спиною.

Я обертаюся. У дверях стоїть Назар. Він одягнений у просту чорну сорочку, рукави якої недбало закочені до ліктів, і темні джинси. Але для мене в цю мить він виглядає як божество. Його погляд — теплий, пронизливий, з тими самими іскорками, від яких у мене досі перехоплює подих.

Він підходить ближче, і простір між нами миттєво електризується. Назар зупиняється впритул, його великі, теплі долоні лягають мені на талію, а великі пальці ніжно погладжують тканину моєї сукні.

— Ти виглядаєш неймовірно, — шепоче він, нахиляючись, щоб залишити легкий, невагомий поцілунок на моїй шиї. Від цього дотику по шкірі пробігають мурашки.

— А ти виглядаєш так, ніби збираєшся вкрасти мене з моєї ж вечірки ще до її початку, — сміюся, відхиляючи голову, щоб дати йому більше доступу.

— Зізнаюся, така думка в мене була, — він тихо сміється, і цей звук вібрує в його грудях, передаючись мені. — Але Ксю мене вб'є, якщо я зіпсую їй свято, яке вона допомагала організовувати. До того ж, мої хлопці вже пишуть, що паркуються під будинком.

Я кладу долоні на його груди, відчуваючи рівний стукіт його серця. У нас справді все добре. Настільки добре, що іноді я боюся кліпати, щоб це не виявилося сном. Але це реальність. Наша спільна, виборена реальність.

У двері дзвонять, й будинок миттєво наповнюється звуками. Назар йде відчиняти, а я роблю глибокий вдих, кидаю останній погляд у дзеркало і йду за ним у вітальню.

— Єво! — лунає на весь коридор дзвінкий голос Ксю.

Вона влітає у вітальню, як ураган, обвішана пакетами, тримаючи в одній руці величезний букет моїх улюблених квітів, а в іншій — якусь неймовірно гарну коробку. Вона кидає все це прямо на пуф біля дверей і стискає мене в таких міцних обіймах, що я ледве можу дихати.

— З днем народження, моя найкраща дівчинко! — вигукує вона, відсторонюючись, щоб роздивитися мене. — Вау! Назаре, ти тільки подивися на неї! Вона ж просто богиня!

— Я кажу їй про це щодня, — усміхається Назар, спираючись плечем на одвірок. У його очах стільки ніжності, що мені стає гаряче.

Слідом за Ксю до квартири заходять друзі Назара. Я трохи хвилювалася перед цією зустріччю, адже для мене важливо, щоб ті, хто дорогий йому, прийняли мене. Але всі мої страхи розвіюються в перші ж хвилини. Денис, Макс і Влад виявляються надзвичайно відкритими, веселими хлопцями. Вони по черзі вітають мене, вручають подарунки, жартують з Назаром і одразу ж створюють невимушену атмосферу.

За пів години наша простора вітальня перетворюється на епіцентр свята. Ми не замовляли пафосного ресторану — я хотіла домашнього затишку. На столі розставлені закуски, у келихах іскриться вино, а фоном тихо грає приємний лаунж.

Я стою біля кухонного острівця з келихом у руці і просто спостерігаю.

Спостерігаю за тим, як Ксю щось емоційно розповідає Денису, активно розмахуючи руками, а той щиро регоче, ледве не розливаючи свій напій. Спостерігаю, як Влад і Макс сперечаються про якісь автомобільні деталі. І, найголовніше, я дивлюся на Назара.

Він стоїть трохи віддалік, тримаючи склянку з віскі, і слухає Макса. Назар сміється — відкрито, щиро, відкидаючи голову назад. Я вивчаю кожну лінію його обличчя, кожну рисочку. Я знаю, що для когось він може здаватися не ідеальним. Знаю, що в ньому є те, що колись змушувало його закриватися від світу, ховати себе, сумніватися у власній привабливості. Але зараз, дивлячись на нього, я відчуваю лише безмежну, всепоглинаючу ніжність.

Мені абсолютно байдуже на його зовнішність. Байдуже на якісь там стандарти, на те, що вважається правильним чи неправильним. Для мене його обличчя — найрідніше у світі. Його руки — найбезпечніше місце на планеті. Я просто його кохаю. Кохаю його душу, його вчинки, його голос, його темряву і його світло. Увесь цей час я шукала дім, і виявилося, що мій дім — це не місце на карті. Мій дім — це чоловік, який зараз стоїть за кілька метрів від мене і, ніби відчувши мій погляд, обертається.

Наші очі зустрічаються. У гамірній кімнаті, повній людей, музики і сміху, час на мить зупиняється. Він дивиться на мене так, ніби ми тут самі. У його погляді стільки тепла, що воно фізично зігріває мене зсередини. Назар ледь помітно усміхається, відставляє склянку на стіл і, щось коротко сказавши хлопцям, прямує до мене.

Він не зупиняється, поки не опиняється впритул. Його рука звично лягає на мій поперек, притягуючи ближче.