28.

   Час ніби зупиняється, перетворюючись на густу, в’язку смолу. Кожна крапля води, що зривається зі стелі й б’ється об бетонну підлогу, лунає у моїх вухах, мов удар церковного дзвона. Мій мозок працює на межі людських можливостей, прораховуючи траєкторії, відстані та ймовірності. П’ять кроків. Між нами рівно п’ять кроків чорної, крижаної води. Його великий палець нервово погладжує червону пластикову кнопку детонатора. Одне мікроскопічне зусилля — і сотні тонн бетону, металу та землі поховають нас живцем. Поховають її. 

— Тобі потрібна справедливість, Олександре? — мій голос лунає напрочуд спокійно, хоча всередині мене вирує первісний хаос. Я повільно, міліметр за міліметром, зміщую центр ваги на праву ногу. — Ти хочеш забрати моє життя? Добре. Я згоден. 

Його обличчя витягується у гримасі подиву. Він не чекав такої покори. 

— Відпусти її, — продовжую я, дивлячись прямо в його божевільні, порожні очі, які є моторошним віддзеркаленням моїх власних. — Дозволь Віктору винести Єву з цього склепу. А я залишуся тут. З тобою. Ми закінчимо цю історію так, як ти хочеш. Кров за кров. Але вона тут ні до чого. Вона не має платити за гріхи нашого батька. 

Олександр завмирає, його погляд на мить ковзає на Єву, яка ледве дихає, притискаючись до моїх грудей. І в цю коротку мить я бачу, як у ньому борються залишки людяності та всепоглинаюча ненависть. Ненависть перемагає. Його губи знову розтягуються в отруйній, хижій посмішці. 

— Ні, братику, — шипить він, роблячи пів кроку назад. — Ти не зрозумів. Смерть — це занадто легкий вихід для тебе. Ти маєш жити з цим. Ти маєш бачити, як вона робить свій останній подих, розчавлена цим заводом, знаючи, що це твоя провина! Ти... Він не встигає договорити. 

Єва у моїх руках судомно здригається, з її горла виривається болісний, свистячий кашель. Вона інстинктивно хапається за мою сорочку, і цей слабкий, відчайдушний рух стає тим тригером, який зриває мене з ланцюга. Я зустрічаюся поглядом із Віктором. Це триває частку секунди. Жодних слів. Тільки наказ, викарбуваний у моїх очах. Віктор реагує блискавично. Він не стріляє. Замість цього він різко підкидає ствол автомата і вмикає підствольний тактичний ліхтар у режим стробоскопа, спрямовуючи сліпучий, промінь світла прямо в очі Олександру. 

На якусь мить підземелля вибухає білими спалахами. Олександр інстинктивно мружиться і піднімає вільну руку, щоб прикрити обличчя від нестерпного світла. Його увага розсіюється рівно на секунду. Але мені цього достатньо. Я обережно, але стрімко опускаю Єву на бетонний виступ біля стіни, щоб вона не впала у воду. Моє тіло розпрямляється, немов стиснута до межі сталева пружина. Я кидаюся вперед, розсікаючи крижану воду, не звертаючи уваги на бризки, що летять в обличчя.

 П’ять кроків перетворюються на один довгий, відчайдушний стрибок. Олександр кліпає, намагаючись відновити зір, і в останню мить помічає мій рух. Його палець судомно смикається до кнопки, але він запізнюється. Я врізаюся в нього всією своєю вагою. 

Мої обидві руки мертвою хваткою змикаються на його лівому зап’ясті — тому самому, що тримає детонатор. Пальці впиваються в його плоть, блокуючи рух великого пальця, не даючи йому натиснути на фатальну кнопку. Сила удару збиває нас обох з ніг. Ми з гуркотом валимося у чорну, брудну воду, піднімаючи фонтан крижаних бризок. Вода миттєво просочує мій одяг, обпікаючи холодом, але я не відчуваю цього. Адреналін глушить будь-який біль і холод. Усе, що зараз існує у всесвіті — це пластикова коробочка з червоною кнопкою і рука мого брата, яку я маю зламати, якщо він не розіжме пальці. 

— Пусти, сволото! — реве Олександр, намагаючись вирватися. Його вільна рука стискається в кулак і з розмаху врізається мені у вилицю. Удар такий сильний, що в голові спалахують іскри, а в роті миттєво з’являється солонуватий присмак крові. Але я навіть не кліпаю. Я навалююся на нього зверху, притискаючи його до затопленої підлоги. 

— Детонатор! Вікторе! — гарчу я крізь зціплені зуби, викручуючи зап’ястя Олександра так, що чую, як хрустять його суглоби. Олександр б’ється піді мною, як скажений пес. Його ненависть дає йому нелюдську силу. 

Він б’є мене коліном у живіт, вибиваючи повітря з легень. Я задихаюся, моя хватка на мить слабшає, і він намагається перекинути мене, підминаючи під себе. Ми борсаємося у воді, як два звірі, сплетені в клубок люті та відчаю. Кожен наш рух відлунює гучним плескотом від бетонних стін. Він тягнеться до кнопки вільною рукою. Я блокую його удар своїм передпліччям, відчуваючи, як від зіткнення німіє кістка. — Ти здохнеш разом зі мною! — кричить він мені в обличчя. Його очі налиті кров'ю, з рота летить слина, змішана з брудною водою. 

— Не сьогодні! — рикаю я у відповідь. Я перехоплюю його руку, спираюся коліном йому на груди, придавлюючи до дна, і з усієї сили, вкладаючи в цей рух увесь свій страх за Єву, б'ю його зап'ястям об гострий край бетонної колони, що стирчить з води. Пролунав огидний хрускіт кістки. Олександр видає нестямований крик болю. Його пальці мимовільно розтискаються, і чорний пластиковий детонатор з тихим бульканням падає в каламутну воду. 

— Взяв! — лунає поруч голос Віктора. Він пірнає руками у крижану рідину, буквально вигрібаючи детонатор із багнюки. Я чую клацання — Віктор миттєво вириває дроти живлення з пристрою, знешкоджуючи його. Загроза вибуху минула. 

Але бій ще не закінчився. Зрозумівши, що його головний козир втрачено, Олександр остаточно втрачає глузд. З диким виттям він відкидає мене від себе здоровою рукою. Я падаю на спину, захлинаючись смердючою водою, але миттєво підскакую на ноги. Він теж піднімається. З його зламаної руки капає кров. Іншою він лізе за пазуху і вихоплює мисливський ніж із довгим, зазубреним лезом. — Я все одно заберу її з собою! — хрипить він, кидаючись не на мене, а в бік клітки, де лежить беззахисна Єва. Усе всередині мене холоне, а потім вибухає надвисокою температурою. Чиста, неконтрольована лють затоплює мою свідомість. Ніхто. Ніколи. Не посміє торкнутися її. Я перерізаю йому шлях, стрибаючи напереріз. Він змахує ножем, цілячись мені в шию.